Глава 9. Історії біля багаття

Того вечора табір був незвично спокійним.
Після довгого дня тренувань солдати розпалили багаття і сіли навколо нього. Хтось лагодив обладунки, хтось пив ель, а хтось просто мовчки дивився у полум’я.
Анастасія сиділа поруч із Жераром і Еліотом.
Вогонь тихо тріщав, освітлюючи їхні обличчя теплим світлом.
Останніми днями вона помічала, що її товариші поводяться трохи дивно.
Коли потрібно було переносити важкі мішки або рубати дрова, Жерар і Еліот майже завжди робили це самі.
— Я можу допомогти, — сказала якось Анастасія, коли вони тягнули важку колоду.
Жерар лише махнув рукою.
— Не потрібно.
— Чому?
— Бо ти сьогодні тренувався більше за всіх.
Еліот усміхнувся.
— А ще ти худий. Залишимо цю роботу нам.
Анастасія трохи здивовано подивилася на них.
— Ви поводитеся так, ніби я слабкий.
Жерар уважно глянув на її руки.
— Ні, навпаки.
— Що?
— У тебе досить… мужні руки.
Еліот ледь стримав сміх.
— Це найгірший комплімент, який я чув.
— Я серйозно, — відповів Жерар.
Анастасія лише знизала плечима.
— Я просто багато тренувався.
Жерар і Еліот швидко переглянулися, але вона цього не помітила.
Невдовзі до табору прийшов кур’єр.
Він привіз листи з різних міст і сіл.
Це завжди був особливий момент для солдатів.
Коли людина отримувала листа з дому, її обличчя одразу змінювалося.
Еліот розгорнув свій лист і почав читати.
На його обличчі з’явилася усмішка.
— Від сестри? — запитав Жерар.
Еліот кивнув.
— Так.
— Скільки їй років?
— Десять.
Він трохи засміявся.
— Вона пише мені про все на світі. Про школу, про друзів… і про нашу таверну.
Анастасія з цікавістю подивилася на нього.
— У вас таверна?
— Невелика, — відповів Еліот. — На дорозі між двома містами.
— Ти ж казав, що твоя родина з аристократів, — сказав Жерар.
— Так і є.
Еліот знизав плечима.
— Ми з родини баронів. Але грошей у нас майже не залишилося.
— Тому ви відкрили таверну?
— Саме так.
Його голос став трохи теплішим.
— Мій батько керує нею. Там завжди пахне гарячим хлібом і супом.
— Що ви готуєте? — запитала Анастасія.
Еліот почав перераховувати.
— Густі супи, тушковане м’ясо, м’ясні пироги… іноді рибу.
Жерар усміхнувся.
— І багато елю.
— Дуже багато, — засміявся Еліот.
Анастасія на мить уявила собі цю таверну.
Теплий вогонь.
Дерев’яні столи.
Люди, що заходять з дороги і замовляють гарячий суп.
— Це звучить дуже затишно, — сказала вона.
Еліот кивнув.
— Особливо взимку.
Жерар теж отримав лист.
Він швидко прочитав його і поклав у кишеню.
— Від батька, — сказав він.
— Він теж пише тобі? — запитав Еліот.
— Іноді.
Жерар трохи помовчав.
— Мій батько пекар. У нашому селі він робить найкращий хліб.
— Я вірю, — сказав Еліот.
Анастасія тихо запитала:
— А твоя мати?
Жерар на секунду опустив погляд.
— Вона померла кілька років тому.
Біля багаття на мить запала тиша.
Потім Еліот поклав руку на його плече.
— Твій батько пишається тобою.
Жерар лише кивнув.
Через деякий час Еліот подивився на Анастасію.
— А ти, Маріус?
— Що я?
— Звідки ти?
Анастасія на секунду замислилася.
Вона вже знала, що не може сказати правду.
— Я з міста, — відповіла вона.
— Чим займався твій батько? — запитав Жерар.
— Він був королівським секретарем.
Еліот трохи здивовано підняв брови.
— Справді?
Анастасія кивнула.
— Він працював з листами і документами для людей при дворі.
— Тобто він знав багато важливої інформації, — сказав Жерар.
— Так.
Анастасія трохи усміхнулася.
— Через це я з дитинства чув багато історій про аристократів, двір і політику.
— Тепер зрозуміло, — сказав Еліот.
— Що саме?
— Чому ти поводишся трохи інакше, ніж більшість солдатів.
Жерар засміявся.
— Так, у тебе манери майже як у дворянина.
Анастасія лише знизала плечима.
— Мабуть, це звичка.
Полум’я багаття тихо тріщало.
Навколо сиділи солдати, сміялися і розмовляли.
Анастасія дивилася на вогонь і відчувала дивне тепло.
У цьому таборі вона знайшла не лише нове життя.
Вона знайшла друзів.
А Жерар і Еліот мовчки знали одну річ.
Вони захищатимуть її.
Навіть якщо вона сама про це не здогадується.