Глава 7. Підозри

Битва закінчилася перемогою.
До вечора солдати повернулися до табору. Втомлені, брудні, але задоволені. Біля багать уже готували вечерю, хтось лагодив обладунки, а хтось просто лежав на землі, дивлячись у небо.
Анастасія сиділа біля медичного намету.
Жерар лежав усередині на дерев’яному ліжку. Його рана була перев’язана, але лікар наказав йому відпочивати.
— Я почуваюся прекрасно, — бурчав Жерар.
— Прекрасно ти почуватимешся через кілька днів, — відповів старий лікар. — Якщо не будеш рухатися.
Жерар скривився.
— Я ненавиджу лежати без діла.
— Тоді наступного разу постарайся не ловити чужі мечі боком.
Анастасія тихо усміхнулася.
Лікар раптом повернувся до неї.
— А ти залишся.
Вона трохи напружилася.
— Навіщо?
— Потрібна допомога.
Він простягнув їй кілька чистих бинтів.
— Тримай.
Анастасія мовчки взяла їх.
Вона допомагала лікарю ще кілька годин. Вони обробляли подряпини, перев’язували рани, давали солдатам настої з трав.
Нарешті, коли робота закінчилася, лікар уважно подивився на неї.
— Ти не схожий на солдата, Маріус.
Анастасія завмерла.
— Чому?
— Бо занадто спокійно тримаєшся серед крові та поранених.
Він трохи примружився.
— Хтось навчав тебе цього.
Вона швидко відповіла:
— У нашому маєтку був лікар. Я іноді допомагав йому.
Лікар кілька секунд мовчки дивився на неї.
Потім знизав плечима.
— Можливо.
Але в його очах залишилася тінь сумніву.
Пізніше того вечора біля великого багаття сиділи майже всі солдати.
Хтось розповідав історії, хтось жартував.
Жерар теж сидів там, хоча лікар суворо наказав йому лежати.
— Якщо старий дізнається, що ти тут, — сказав Маріус, — він тебе вб’є.
— Нехай спробує, — усміхнувся Жерар. — Я швидший.
— Ти поранений.
— Це дрібниці.
Він подивився на Анастасію.
— До речі, дякую.
— За що?
— За те, що врятував мене.
Вона опустила погляд.
— Я просто допоміг.
Жерар усміхнувся.
— Скромний герой.
У цей момент до багаття підійшов Роланд.
— Гей, Маріус!
— Що?
— Ми збираємося в лазню.
Кілька солдатів навколо загуділи.
— Так! Після битви це саме те, що треба!
Анастасія раптом напружилася.
Лазня.
Це була проблема.
Велика проблема.
Жерар підвів брову.
— Ти йдеш?
— Я… — Анастасія на мить зам’ялася. — Мабуть, ні.
Роланд засміявся.
— Що таке? Боïшся води?
— Ні.
— Тоді ходімо!
Солдати вже почали підводитися.
Анастасія відчула, як у грудях з’являється паніка.
— Я… мені потрібно допомогти лікарю.
— Уночі?
— Так.
Жерар уважно подивився на неї.
— Дивно.
— Що дивно?
— За останні тижні ти ще жодного разу не був у лазні.
Роланд хитро усміхнувся.
— Може, наш Маріус просто сором’язливий?
Солдати зареготали.
Анастасія відчула, як її щоки починають червоніти.
— Ідіть без мене.
Жерар раптом підвівся.
— Гаразд, — сказав він. — Я теж не піду.
— Чому? — здивувався Роланд.
Жерар усміхнувся.
— Бо лікар уб’є мене, якщо я знову намочу пов’язку.
Солдати знизали плечима і пішли.
Коли вони відійшли, Жерар повернувся до Маріуса.
— Ти справді дивний.
— Чому?
— Бо люди зазвичай не відмовляються від лазні після битви.
Він уважно подивився на неї.
— Наче ти щось приховуєш.
Анастасія відчула, як її серце б’ється швидше.
— Ти занадто багато думаєш.
Жерар кілька секунд мовчав.
Потім усміхнувся.
— Можливо.
Але десь у глибині його очей залишилося питання.
І Анастасія розуміла: рано чи пізно хтось обов’язково дізнається її таємницю.