Глава 6. Перша битва

Минуло кілька тижнів відтоді, як Маріус з’явився у військовому таборі.
Життя тут стало для Анастасії звичним, хоча й дуже важким. Вона прокидалася ще до світанку, тренувалася разом з іншими солдатами, терпіла насмішки і вчилася тримати меч так, щоб руки більше не тремтіли.
Жерар майже щодня тренував її.
І хоча він жартував більше за інших, у тренуваннях він був серйозним і вимогливим.
— Ноги! — казав він, коли вони тренувалися. — Якщо ти неправильно стоїш, навіть найкращий меч не врятує тебе.
Анастасія намагалася повторювати кожен рух.
Часом вона падала.
Часом програвала.
Але завжди вставала.
Саме це Жерару подобалося найбільше.
Того ранку табір прокинувся від тривожного сигналу.
Гучний ріг рознісся над рівниною.
Солдати миттєво схопилися на ноги.
— Збиратися! — кричали командири. — До зброї!
Анастасія вибігла з намету і побачила, як воїни швидко вдягають обладунки.
Вона відчула, як серце починає битися швидше.
— Що сталося? — запитала вона у Жерара.
Він швидко перевіряв ремені на своєму обладунку.
— Розвідка помітила загін ворогів неподалік.
— Битва?
— Швидше за все.
Він подивився на неї.
— Це буде твоя перша.
Анастасія мовчки кивнула.
У грудях з’явився страх.
Але разом із ним — дивне хвилювання.
Через деякий час солдати вже стояли строєм.
Перед ними простягалося широке поле.
На горизонті виднілися постаті ворожих воїнів.
Командир підняв руку.
— Готуватися!
Анастасія стиснула меч.
Вона згадала слова Вільгельма.
"Ти занадто слабка."
"Ти не підходиш для мого життя."
Вона глибоко вдихнула.
— Побачимо, — тихо прошепотіла вона.
Пролунав наказ.
— Вперед!
Солдати кинулися у бій.
Поле миттєво наповнилося криками, звуком металу і тупотом чобіт.
Анастасія бігла разом з іншими.
Все відбувалося швидко.
Надто швидко.
Перший ворог кинувся на неї з мечем.
Вона ледве встигла відбити удар.
Метал голосно вдарився об метал.
Другий удар.
Третій.
Анастасія відчула, як адреналін наповнює її тіло.
Вона ухилилася від ще одного удару і різко штовхнула супротивника плечем.
Навколо неї точилася справжня битва.
Хтось кричав.
Хтось падав.
Хтось кликав на допомогу.
Раптом вона почула знайомий голос.
— Маріус!
Це був Жерар.
Він бився трохи далі, але раптом один із ворогів підкрався ззаду.
Анастасія побачила це першою.
— Жераре!
Вона кинулася вперед.
Але було вже пізно.
Меч ворога ковзнув по його боці.
Жерар різко похитнувся.
Він ще встиг відбити нападника, але потім опустився на коліно.
Анастасія підбігла до нього.
— Жераре!
На його обладунках з’явилася темна пляма.
Кров.
— Нічого… — тихо сказав він. — Це лише подряпина.
Але Анастасія одразу зрозуміла: це не подряпина.
Вона допомогла йому піднятися.
— Тримайся.
Вона повела його до табору.
Битва тривала ще деякий час, але її думки були лише про одне.
Коли вони дісталися до медичного намету, там уже працював старий лікар.
Сивий чоловік із суворим обличчям.
— Покладіть його тут, — сказав він.
Анастасія допомогла зняти частину обладунків.
Коли лікар побачив рану, він нахмурився.
— Глибоко.
Анастасія швидко взяла чисту тканину.
— Потрібно зупинити кров.
Лікар здивовано подивився на неї.
— Ти щось розумієш у цьому?
— Трохи.
Вона обережно притиснула тканину до рани.
— Якщо не зупинити кров зараз, він втратить надто багато сил.
Лікар мовчки спостерігав.
Її рухи були впевненими.
Ніби вона робила це вже багато разів.
Нарешті він кивнув.
— Добре. Продовжуй.
Разом вони перев’язали рану.
Через деякий час кров зупинилася.
Жерар важко дихав, але був притомний.
— Бачиш… — пробурмотів він. — Я казав… що це подряпина.
Анастасія полегшено видихнула.
Старий лікар уважно подивився на неї.
— Тебе звати Маріус?
— Так.
— Дивно.
— Чому?
Він трохи усміхнувся.
— Бо більшість солдатів непритомніє при вигляді крові.
А ти працюєш так, ніби все життя лікував поранених.
Анастасія нічого не відповіла.
Лікар примружився.
Наче намагався розгадати якусь загадку.
— Цікаво… — тихо сказав він.
І в цей момент Анастасія вперше відчула, що її таємниця може бути не такою вже й надійною.