Глава 4. Перші уроки

Перші дні у військовому таборі виявилися значно важчими, ніж Анастасія могла уявити.
Ще до сходу сонця солдати вже були на ногах. Над табором лунав звук металу, тупіт чобіт і короткі накази командирів.
Життя тут було простим і суворим.
Ніяких розкішних кімнат, як у Рейвенголлі. Ніяких тихих садів і прогулянок біля озера.
Лише холодна земля, важкі тренування і постійна втома.
Анастасія прокидалася разом з іншими солдатами, швидко вдягалася і виходила на тренувальний майданчик.
Тепер вона була не леді.
Вона була солдатом.
Маріусом.
Але більшість воїнів у таборі дивилися на неї з недовірою.
Вона була худішою за інших, нижчою і значно тихішою.
Це не могло не викликати насмішок.
— Дивіться, наш маленький герой іде! — вигукнув одного ранку один із солдатів.
Кілька чоловіків засміялися.
— Гей, Маріус! — сказав інший. — Ти впевнений, що не загубився дорогою до кухні?
Сміх прокотився по майданчику.
Анастасія стиснула зуби, але нічого не відповіла.
Вона вже зрозуміла: у цьому місці слова нічого не варті.
Тут важливі лише вчинки.
Того дня солдати тренувалися з мечами.
Кожному потрібно було знайти собі суперника.
І, звісно, один із найгучніших воїнів підійшов саме до Маріуса.
Він був великим і кремезним, майже на голову вищим.
— Ну що, новачок, — сказав він із посмішкою. — Покажи, що вмієш.
Анастасія взяла тренувальний меч.
Її руки трохи тремтіли, але вона намагалася цього не показувати.
Бій почався швидко.
Суперник рухався грубо, але впевнено.
Він атакував знову і знову.
Анастасія ледве встигала захищатися.
Ще один удар.
І ще.
Раптом його меч різко ковзнув по її руці.
Біль пронизав руку.
Анастасія відступила назад.
На її рукаві з’явилася темна пляма.
Кров.
Кілька солдатів навколо засміялися.
— Я ж казав, — сказав хтось. — Він довго тут не протримається.
У цей момент між ними раптом став Жерар.
— Досить.
Його голос був спокійним, але твердим.
Він подивився на солдата.
— Тренування — це не привід калічити новачків.
Той лише знизав плечима і відійшов.
Жерар повернувся до Анастасії.
— Покажи руку.
Вона нерішуче простягнула її.
Жерар уважно оглянув рану.
— Нічого серйозного, — сказав він. — Але шрам залишиться.
Він усміхнувся.
— Тепер ти виглядатимеш більш переконливо як солдат.
Анастасія ледь усміхнулася.
Вони сіли трохи осторонь.
Жерар дістав шматок тканини і перев’язав її руку.
— Ти не звик до меча, — сказав він.
— Я тільки вчуся.
— Я бачу.
Він подивився на тренувальний майданчик.
— Але у тебе є одна річ, якої не вистачає багатьом.
— Яка?
— Ти не здаєшся.
Жерар підвівся і підняв меч.
— Вставай.
Анастасія здивовано подивилася на нього.
— Знову?
— Саме так.
Вона піднялася.
— Слухай уважно, — сказав він. — Меч — це не лише сила. Це рівновага, швидкість і терпіння.
Він повільно показав кілька рухів.
— Повторюй.
Анастасія зробила крок вперед і спробувала повторити.
Спочатку рухи були незграбними.
Але Жерар терпляче виправляв її помилки.
Так минула майже година.
Коли тренування закінчилося, Анастасія була виснажена.
Але в її грудях з’явилося дивне відчуття.
Гордість.
Вперше за довгий час вона відчувала, що робить щось важливе.
Жерар подивився на неї і усміхнувся.
— Бачиш?
— Що?
— Ти вже виглядаєш як солдат.
Анастасія подивилася на свою перев’язану руку.
На меч у своїх руках.
І раптом зрозуміла: шлях, який вона обрала, буде довгим і важким.
Але вона не відступить.
Навіть якщо для цього доведеться змінити себе повністю.
І десь глибоко всередині вона відчувала, що цей шлях тільки починається.