Глава 3. Військовий табір

Ранковий туман ще не встиг розсіятися, коли Анастасія побачила військовий табір.
Вона їхала майже всю ніч. Дорога була довгою і важкою, але з кожною милею Рейвенголл залишався все далі позаду.
Перед нею відкрилася широка рівнина. Посеред неї стояли десятки наметів, поруч горіли багаття, а в повітрі лунали голоси солдатів і дзвін металу.
Військовий табір.
Саме сюди вона їхала.
Анастасія зупинила коня і кілька секунд просто дивилася вперед.
Її серце билося швидко.
Тепер дороги назад не було.
Вона поправила плащ, намагаючись приховати своє обличчя, і повільно під’їхала до входу в табір.
Біля дерев’яної огорожі стояли двоє солдатів.
Один із них недовірливо подивився на неї.
— Хто ти такий?
Анастасія на мить затримала подих.
— Моє ім’я Маріус, — відповіла вона, намагаючись говорити нижчим голосом. — Я хочу вступити до загону.
Солдати переглянулися.
Потім один з них засміявся.
— Ти? У загін?
Він уважно оглянув її худорляву постать.
— Хлопче, ти ледве меч піднімеш.
Кілька солдатів поруч теж почали сміятися.
Анастасія відчула, як її щоки палають, але нічого не сказала.
— Якщо хочеш залишитися тут, — сказав інший солдат, — доведеться пройти тренування.
— Я готовий.
Її голос був тихим, але впевненим.
Солдати знизали плечима.
— Твоя справа.
Вони пропустили її в табір.
Всередині панував хаос.
Солдати тренувалися з мечами, хтось лагодив обладунки, хтось готував їжу біля вогнища.
Повітря пахло димом, потом і металом.
Анастасія відчула дивне хвилювання.
Це був зовсім інший світ.
Світ, у якому вона ніколи раніше не жила.
Раптом позаду почувся голос:
— Гей, новачок.
Вона обернулася.
Перед нею стояв високий чоловік приблизно двадцяти чотирьох років. У нього було темне волосся, легка щетина і тонкий шрам на брові.
Але найбільше в його обличчі виділялися очі.
Живі.
І трохи насмішкуваті.
— Ти новий? — запитав він.
Анастасія кивнула.
— Маріус.
Чоловік простягнув руку.
— Жерар.
Його усмішка була легкою і дружньою.
— Не звертай уваги на цих дурнів, — тихо сказав він, кивнувши у бік солдатів, які раніше сміялися. — Вони так зустрічають усіх новачків.
Анастасія ледь помітно усміхнулася.
— Я помітив.
Жерар уважно подивився на неї.
— Ти дивний хлопець.
— Чому?
— Бо замість того, щоб втекти після тих насмішок, ти стоїш тут.
Він усміхнувся ширше.
— Мені подобаються вперті люди.
У цей момент неподалік почалися тренування.
Солдати брали мечі і ставали один проти одного.
Жерар підняв брову.
— Хочеш спробувати?
Анастасія на секунду замовкла.
Потім кивнула.
— Добре.
Жерар простягнув їй тренувальний меч.
Він був важчий, ніж вона очікувала.
Коли почався спаринг, Анастасія зрозуміла, що все буде набагато складніше, ніж вона уявляла.
Жерар рухався швидко і впевнено.
Вона ледве встигала захищатися.
Через кілька хвилин меч вибили з її рук.
Він упав на землю.
Кілька солдатів поруч знову засміялися.
— Я ж казав, — крикнув один з них. — Цей хлопець нічого не вартий.
Анастасія відчула, як у її грудях піднімається гнів.
Але Жерар раптом підняв руку.
— Досить.
Він нахилився, підняв меч і простягнув його назад.
— Для першого разу непогано.
Анастасія здивовано подивилася на нього.
— Ти серйозно?
— Абсолютно.
Він трохи усміхнувся.
— Ти програв, але не здався.
А це важливіше.
Жерар поклав руку їй на плече.
— Якщо хочеш, я можу навчити тебе битися.
Анастасія подивилася на табір.
На солдатів.
На меч у своїх руках.
І вперше за довгий час вона відчула, що знаходиться саме там, де повинна бути.
— Я хочу навчитися, — сказала вона.
Жерар усміхнувся.
— Тоді вітаю у нашому пеклі, Маріус.
І саме в цей момент почалася історія, яка назавжди змінить їхні життя.