Глава 2. Ніч, що змінила все

Того вечора Рейвенголл здавався незвично тихим.
Сонце вже давно зайшло за пагорби, і темрява повільно огортала старий замок. У довгих коридорах горіли лише кілька свічок, а слуги поступово розходилися по своїх кімнатах.
У своїй спальні леді Анастасія стояла перед великим дзеркалом.
Світло свічки тремтіло на його поверхні, відбиваючи знайоме обличчя.
Дівчина довго дивилася на себе.
На темне волосся, що спадало хвилями на плечі.
На тонкі риси обличчя.
На гарну сукню, яку вона носила вже багато років.
І раптом у її грудях піднялося дивне відчуття.
Огида.
Анастасія відвела погляд, але через мить знову подивилася у дзеркало.
Перед нею стояла та сама дівчина, якою її завжди бачили інші.
Тиха.
Спокійна.
Слабка.
І в її пам’яті знову прозвучали слова Вільгельма.
"Ти не змінилася."
"Для життя у замку — цього достатньо."
"Але поруч зі мною повинна бути людина, яка прагне більшого."
Анастасія відчула, як її руки повільно стискаються.
— Слабка… — тихо прошепотіла вона.
Її серце боліло.
Але разом із болем народжувалося інше почуття.
Гнів.
Вона знову подивилася у дзеркало.
І раптом зрозуміла одну річ.
Вільгельм мав рацію лише в одному.
Вона справді жила занадто спокійно.
Занадто тихо.
Наче в золотій клітці.
Анастасія повільно підійшла до столу.
На ньому лежали ножиці.
Вона взяла їх у руки.
Кілька секунд дівчина просто стояла, дивлячись на своє відображення.
Потім підняла пасмо довгого волосся.
І різко обрізала його.
Темні локони впали на підлогу.
У кімнаті стало зовсім тихо.
Анастасія дивилася у дзеркало і відчувала, як щось змінюється всередині неї.
Ще один рух ножиць.
Ще один.
І ще.
Коли вона закінчила, її волосся стало коротким і нерівним.
Зовсім не таким, як у шляхетної леді.
Вона торкнулася голови і ледь помітно усміхнулася.
— Тепер я інша, — прошепотіла вона.
Анастасія швидко підійшла до шафи.
Замість суконь вона дістала старий темний одяг для верхової їзди.
Потім невелику сумку.
У неї вона поклала кілька необхідних речей.
Теплий плащ.
Невеликий ніж.
Кілька монет.
Її рухи були швидкими, але впевненими.
Коли все було готово, дівчина ще раз оглянула свою кімнату.
Тут пройшло все її життя.
Але тепер вона розуміла: якщо залишиться — ніколи не стане тією людиною, якою хоче бути.
Надворі вже була глибока ніч.
Місяць піднімався над баштами Рейвенголла, освітлюючи кам’яні стіни срібним світлом.
Анастасія тихо відчинила двері.
Коридор був порожній.
Вона обережно спустилася сходами, намагаючись не шуміти.
Серце билося швидко.
Але страху майже не було.
Лише рішучість.
Коли вона вийшла з замку, нічне повітря здалося холодним і свіжим.
Біля стайні стояв її кінь.
Анастасія тихо підійшла до нього і погладила по шиї.
— Пробач, — прошепотіла вона. — Нам доведеться поїхати далеко.
Вона сіла в сідло і ще раз подивилася на замок.
Високі башти Рейвенголла піднімалися в темне небо.
Тут пройшло її дитинство.
Тут вона була леді.
Але тепер усе змінювалося.
Анастасія глибоко вдихнула.
І повернула коня до дороги, що вела далеко від маєтку.
Саме там починався новий шлях.
Шлях, на якому леді з Рейвенголла більше не існуватиме.
З цієї ночі народиться інша людина.
Людина, яку світ знатиме під іншим ім’ям.
Маріус.