Пролог

— Досить, Веро́ніко! Опусти зброю, поки ніхто не постраждав. Рахую до трьох, і «два», крихітко, вже було! 

Від звуку цього голосу я затремтіла, судомно стискаючи в руці заклинання, яке так і не встигла активувати. Озирнулася. Кіптява й дим майже розвіялися, відкриваючи панораму запеклої сутички: перекинуті меблі, збитих з ніг людей, друзки й дрібне сміття, що вибуховою хвилею відкинуло на добрі два десятки метрів. Проте на цьому хороші новини закінчувалися: відбитися та зберегти свободу руху вдалося лише мені, а отже…

Трясця.

Ледь не заскреготівши зубами, я розтиснула пальці. Магічна куля з шипінням впала на підлогу й згасла. Все. Тепер я остаточно беззахисна.

— Хороша дівчинка. А тепер віддай артефакт. Поволі, без зайвих рухів. 

Мені не лишилося нічого, крім як виконати наказ. В останній момент я завагалася й озирнулася, проте блиск леза, притиснутого до горла найдорожчої на світі людини, змусив мене вкласти дорогоцінну річ в чужу руку.

— І накопичувач.

Я стиснула губи й процідила:

— Спершу розірвіть контракт. В нас була домовленість.

— Вважаєш, можеш ставити мені умови? Накопичувач!

— А він не в мене, — я дозволила собі нахабно посміхнутися й кивком голови вказати на бранця. — Тож обережніше, адже без накопичувача артефакт назавжди залишиться музейним експонатом. Контракт, шановний. І кілька відповідей для компенсації.

— Нахабне дівчисько! За кого ти себе маєш? 

— За себе саму, звісно. Сільвія та Лоренцо Вампо. Памʼятаєте ці імена? — мій співрозмовник зблід. — Бачу, що так. Ви причетні до їхнього вбивства?

— А давай інакше, — огидна посмішка викривила його губи. Він витяг з кишені звичайну ігрову колоду: — Зіграємо. Тільки ти і я. Переможеш — буде тобі й відповідь, і свобода, і життя коханця. Але якщо програєш, твій контракт стане довічним. 

— Вероніко, не вір йому! — долинуло з-за спини. — Це паст…

Звук удару та болісний стогін обірвали фразу на середині. Я сіпнулася, стиснула кулаки, картаючи себе за безсилля, проте швидко опанувала лють. Звісно, це пастка, але головне питання — хто потрапить у неї першим?

Я повернулася до співрозмовника й стенула плечима:

— Згода.