Глава 8.1

— Вибач, майже готово, — Марко смикнув манжети, сунув у нагрудну кишеню складену хустинку й поправив окуляри. — Все, можемо йти.

— Точно нічого не забув? — обережно поцікавився друг.

— Та, наче, ні.

— Хіба до нас ніхто не приєднається? Ну… — Джакомо зробив паузу й відвів очі. — В сенсі, нам нікого не треба зустрічати й супроводжувати?

— Нікого.

Марко злегка насупився, точно вгадавши, кого друг мав на увазі, але намагаючись обійти цю тему мовчанням. Джакомо лише важко зітхнув й похитав головою:

— Все-таки іноді я тебе не розумію. Якби я мав таку нагоду! В сенсі, якби хоч хтось з дівчат, яких я запрошував, погодився піти зі мною на цей захід в ролі офіційної супутниці, я був би щасливий.

— Навіть, якби це означало обов’язкове одруження за кілька днів після танців?

— Ну… — Джакомо почухав потилицю, явно розмірковуючи над цією перспективою.

— О ні, мовчи. І забудь, що я взагалі спитав. 

Марко підхопив друга під лікоть й потягнув в бік коридору. 

Промову ректора вони все ж таки пропустили, ззовні вже долітали уривчасті відлуння музики. Основним місцем для танців було обрано галявину перед головним корпусом університету, але у прохолодному вечірньому повітрі звуки долинали аж до самих віддалених будівель. 

Вечірній сад тонув в м’якому сяянні живих вогнів, у повітрі плив запаморочливий аромат квітів. Марко навіть не одразу зрозумів, що то була не ілюзія, а справжні квіти, якими прикрасили доріжки, галявини й майданчики для прогулянок. Всюди, куди впадало око, гуляли чепурно одягнуті люди: романтичні парочки й галасливі групи друзів, молоді адепти й поважні професори, офіціанти з тацями, на яких виблискував кришталь бокалів, репортери з камерами ілюзорної фіксації й чисельна й непомітна, але уважна охорона. Як всіх цих людей планували розмістити на території перед головним корпусом, Марко не уявляв, адже більшу її частину займав розарій. Втім, загадка вирішилася так само легко, як і вишукано.

— А я ж казав, що тобі сподобається, — хихотнув Джакомо, простеживши за поглядом друга. — Тільки обережно на сходах, там трохи слизько.

Що ж, цього разу факультет вивчення матерії перевершив себе, адже увесь зайнятий рослинами простір опинився закритим прозорим, як скло, і таким же гладким настеленням для танців. Аби піднятися на нього треба було подолати лише п’ять сходинок вгору, а потім або прогулюватися над розсипом квітів, або зручно влаштуватися на бортику фонтана, струмені якого били вгору просто крізь скляну поверхню. По мерехтливій підлозі котилися золоті відблиски магії, від чого складалося враження, ніби люди ходять сонячною доріжкою на прозорій поверхні моря.

Джакомо спритно підхопив з таці пару бокалів з чимось невизначено-бурштиновим й сунув один з них просто другу в руки:

— Ось. А зараз трохи посміхнися, хоча б на заздрість колегам.

Він одними очима вказав в бік, протилежний танцмайданчику, де біля столиків з частуванням зібралося кілька груп людей. І найближча до них — лекторка з просторових викривлень, два її асистенти, одна лаборантка й адепт-випускник, що мав складати іспити в цьому році. 

— Вся банда повним складом. Королева аудиторій, шановна енья Ізабелла в супроводі свити.

Марко ледь зубами не скрипнув, але ввічливо відсалютував бокалом жінці в темно-зеленому. Вона ледь помітно кивнула у відповідь, проте в її посмішці Марко примарилося холодне презирство. Власне, як і кожного разу відтоді, коли він ввічливо, але непохитно, поклав край їхнім досить незрозумілим стосункам. Енья Ізабелла — старанна й впевнена в собі науковиця, лише на пару років молодша за самого Марко — вже рік як очолювала відділ-конкурент й встигла заробити авторитет в очах завідувача кафедри просторової магії. Її дослідження не вирізнялися новаторством чи оригінальністю, проте уражене самолюбство й впертість допомогли зареєструвати кілька патентів. 

Джакомо скосив очі на даму, що м’якою ходою рушила в їхній бік, позадкував й одним ковтком осушив келих:

— Ну, тримайся, друже. Маю надію, маленька порція зміїної отрути тебе не вб’є.

— Еньє Ізабелло, — Марко ввічливо вклонився. — Чарівний вечір.

— Белло, — виправила вона, навіть не зробивши спроби простягнути йому руку для поцілунку. — Ти знаєш, я не надто люблю офіційні звернення в неофіційному оточенні. А вечір і справді чарівний. Був. — По обличчях її свити промайнули відблиски стриманих посмішок. — Сказати чесно, не очікувала тебе зустріти. Кажуть, твоє дослідження зайшло у глухий кут, я гадала, ти приділиш час йому, а не пустопорожнім балачкам і танцям.

— Якщо гаяти свята через кожну невдачу, то ризикуєш взагалі не виходити з лабораторії. Кому це знати, як не тобі, — Марко ковзнув поглядом по її високій зачісці й відкритій шиї, огорнутій мереживною бархаткою з підвіскою-смарагдом у центрі. — До речі, маєш прекрасний вигляд, Белло.

— Які в тебе милі жарти, — вона ніби не помітила образливого натяку. — Хоча й базуються на застарілій інформації. Тобі варто частіше вибиратися до людей, Марко, інакше усі новини дізнаватимешся останнім.

— Невже я пропустив щось грандіозне? Тоді мої вибачення. Не будеш така ласкава поділитися подробицями?