Глава 8

До моменту, коли вечірні сутінки набули оксамитового синього відтінку, Марко майже закінчив приготування до свята. Принаймні зовні: щоки ідеально виголені, волосся підстрижене й вимите, бо завітати до цирульника молодий вчений встиг ще вдень. Та й бездоганний сірий костюм-трійка та начищені до блиску туфлі натякали, що сьогодні адептки нарешті матимуть змогу запросити свого кумира на танець. Але замість радості або нетерпіння Марко відчував лише неприємну суміш розгубленості й роздратування. І все через власну наречену, хай би її мирґли зжерли!

За останні два дні він так і не навідався до власної оселі, проте письмові звіти дворецького переглядав найретельнішим чином. На великий подив Матео Леоне й самого Марко, провінційна леді виявилася набагато більш прагматичною, ніж можна було припустити. Відверта зневага з боку нареченого викликала в неї подив, втім, влаштовувати скандал Аделіна не стала. 

Якщо вірити покоївці й лакеям, молода леді миттєво оцінила переваги самостійного життя у пустому домі. Її день починався зі сніданку, продовжувався довгими прогулянками по місту, в денну спеку переривався на двогодинний відпочинок, потім заповнювався прогулянками по крамницях, а закінчувався в затишку вітальні в компанії книг з родинної бібліотеки. Його родинної бібліотеки, трясця її матері! А вчора Аделіні привезли величезний пакунок, промаркований логотипом найдорожчого в усьому місті салону жіночого одягу. До нього додавалася коробка з взуттям, пара рукавичок й всяка дрібнота на кшталт віяла й шпильок. 

Хіба нормальна жінка стала б витрачати купу грошей на розкішну сукню, якби відчувала себе ображеною, відкинутою або небажаною? Ще й в чужому місті, де в неї жодного родича чи знайомого. Та й звідки гроші? Не те щоб Марко був великим експертом в підборі жіночого одягу, втім порядок цін розумів. У Аделіни Анастазі не мало б бути стільки зайвих коштів, отже це був або суто емоційний вчинок, або якась дуже ретельно прорахована капость.

Марко роздратовано смикнув край шовкової нашийної хустки-аскота, намагаючись зав’язати декоративний вузол. Той, наче знущаючись, виходив несиметричним та кривим вже втретє. І чому? Лише тому, що Марко втратив зосередженість і контроль через незнайомку. Ту саму, яка з комфортом розмістилася в його будинку, поки він — провідний вчений, досвідчений маг-практик, аристократ зі старовинного роду — переховувався в тісній лабораторній коморі з єдиним вікном, вузькою канапою під стіною й крихітним столиком, заставленим брудними кавовими чашками!

— Ах ти ж…

Різким рухом Марко нарешті затягнув нещасний аскот під самим підборіддям й ошелешено вдивився у дзеркало: ця провінціалка примудрилась переграти його на його власній території й відібрати в нього нормальне, розмірене існування! Те, до якого він прагнув усім серцем. Те, якого так боявся не отримати. Те, яке було йому необхідне, аби не відчувати себе наріжним каменем виконання замшілих, притрушених пилом пророцтв й передбачень. Те, яке б дало йому змогу віднайти відповіді на набагато важливіші питання, ніж «як працює артефакт». 

З дитинства він намагався бути кращим в усьому, бо від нього саме цього і чекали. Відлуння постійної оцінки прослизало в схваленні матері, ледь помітною ноткою ковзало в репліках батька, яскраво спалахувало в поглядах гостей сім’ї та сусідів. До певного віку він не розумів, що щось не так, й щиро насолоджувався можливістю заробити чергові «молодець» чи «дуже добре». Поки одного разу не усвідомив, що почувається порожнім без них.

Він був ідеальним сином, талановитим учнем, обдарованим студентом, перспективним науковцем, бажаним кавалером, але чи він був собою? І ким був той самий «він», який мав ім’я Марко Контаріні? На жаль, поки що відповідей на ці питання не знаходилося. Але йому достобіса набридло постійне існування під тиском чужих очікувань. Родичі вимагали від нього одруження, керівництво університету — нових ефектних відкриттів, дехто з колег буквально до рота заглядав, чи то намагаючись вкрасти якусь цікавеньку ідею, чи то в надії не пропустити, як особливо таланистий конкурент нарешті помилиться, й зірка його вдачі закотиться.

Навіть жінки жадали від нього лише залицянь за всіма правилами хорошого тону, що на практиці означало тільки нещирі компліменти, порожні балачки та щедрі подарунки. Лише раз в його житті трапилося дещо, схоже на справжнє захоплення, але й за ним Марко доволі швидко розгледів те саме: очікування. Функції та дії, а не зацікавленість особистістю. Це неприємне відкриття остаточно зміцнило його бажання розібратися спершу з власними прагненнями, а вже потім — з прагненнями інших. 

Затишна лабораторія й репутація схибленого на науці дивака сприяла цьому найкращим чином, і навіть попри певні підкилимні ігри й внутрішню університетську конкуренцію, Марко почувався майже щасливим.

До того моменту, коли до Сан-Фелісіо прибула його наречена. 

— Маю надію, ти не збираєшся ховатися тут вічно.

На порозі лабораторії з’явився Джакомо Ролло. Сьогодні старший лаборант був одягнений у свій найкращий вечірній смокінг. Комірець бездоганно-білої сорочки стягувала краватка-метелик, а відполіровані латунні ґудзики жилета блищали не гірше за справжнє золото. Незмінною залишилася тільки зачіска. Схоже, з нерівними кучерями було не під силу впоратися жодному гребінцеві. Уважний погляд Джакомо ковзнув приміщенням і безпомилково зупинився на прочинених дверцятах підсобної кімнати:

— Довго збираєшся копирсатися? Вже запалили вогні, промова ректора за десять хвилин. Не хотілося б спізнюватися.