Глава 7.1

 — Ти перебільшуєш, бо бачиш в цій дівчинці саму себе: юну, самотню, налякану напівдитину, — помітив одного спекотного вечора Йєнс Гофф, секретар, коханець і найвідданіший друг Марсели. Вони саме тільки що виринули з чергової безодні пристрасті, тепер Марсела зручно влаштувалася в обіймах чоловіка й ліниво пестила його шкіру кінчиком нігтя. Буйні каштанові локони злегка прикрили її наготу, сутінки ховали риси досконалого обличчя, втім Йєнс усе одно не відривав замріяного погляду від плавних вигинів її плечей і талії. — І, здається, хочеш врятувати її від небезпек, які не мають до тебе жодного відношення.

Марсела насупилася, обмірковуючи зауваження, Йєнс продовжив:

— Перебування в шлюбі дивно на тебе впливає. Ти стаєш незвично сентиментальною.

— Це погано?

— Ні, поки зайва чутливість не шкодить особисто тобі. Залишилася остання зустріч — і ми поїдемо з Палерм’ю та забудемо і Говарда, і Вероніку, адже так? — він стиснув обійми й безсоромно провів долонею по її стегну. Але до величезного розчарування Йєнса, Марсела натяк проігнорувала, підвелася та накинула на плечі халат. Тонкий атлас винного кольору виразно підкреслив рівний тон шкіри, що майже світилася у напівтемряві. 

— В чомусь ти правий, тобто майже в усьому. Ми з нею дійсно схожі, от тільки в мене завжди був ти, а в неї, схоже, лише пара потертих черевиків та три підручники. Але Вероніка справді мені подобається. Є в ній щось особливе. Не настільки, аби відверто сперечатися з еньяном Брамсом, однак… Мене не покидає відчуття, що нас водять за ніс. Вся ця історія зі шлюбом заради відсотка від посагу — маячня. Брамс не схожий на людину, що збиратиме дрібні монети, коли хтось розсипав золото. Він ризикує талановитим магом не без причини.

— О, — Йєнс накинув на себе простирадло й влаштувався зручніше, сперши голову на зігнутий лікоть. — Хочеш пошукати зерно істини?

— Хочу упевнитися, що ця авантюра не матиме масштабних наслідків, які зачеплять нас із тобою. Або що ми не проходимо повз скарб, що лежить на видноті.

— І під скарбом ти маєш на увазі саму Вероніку чи те, заради чого її насправді відправляють через море?

— Якби ж то знати напевно, коханий, — задумливо закусила губи Марсела. — В мене замало фактів на руках, аби робити висновки, але ті, що є, викликають суттєве занепокоєння.

— Ти невиправна, — зітхнув Йєнс й безнадійно хитнув головою, здаючись. — Я міг би зібрати чутки, звернутися до старих знайомих, розпитати, але було б легше, якби я знав, в якому напрямку шукати. Що підказує твоя фірмова інтуїція?

— Почни з найпростішого: з сімейства Контаріні. 

— Гадаю, це легше робити, перебравшись у Сан-Фелісіо. Можу взяти квиток на магоплав завтра чи післязавтра вдень й напишу тобі одразу, як щось дізнаюся.

— Ще чого, — майже обурилася вона. — Поїдемо вдвох одразу, як я закінчу з заняттями.

— Тобто за пару днів?

— Так. Я попереджу Вероніку, щоб знала, де нас шукати. Нам буде потрібен невеличкий будиночок трохи далі від центру, в непримітному, але затишному куточку міста. Ми ж можемо відпочити на узбережжі місяць чи два, як звичайні мандрівники?

— Гуляти по набережній… — Йєнс розслаблено відкинувся на подушки.

— … Пити свіжозмелену каву у кав’ярнях, — Марсела м’яко наблизилася до ліжка й картинно відкинула на спину темні хвилі волосся.

— … Відвідувати вистави…

— … Теревенити з місцевими аристократами… — вона нахилилася, і край халата майже оголив ідеальне плече й високі груди

— … Ввечері милуватися заходом сонця…

— … А вночі насолоджуватися одне одним, допоки вистачить сил.

Йєнс миттєво підвівся, схопив жінку в обійми й перевернув на спину. Марсела злегка скрикнула, але й не подумала опиратися. Навпаки, вигнулася дугою назустріч коханому, дозволила стягнути з себе зайвий одяг й міцно обійняла чоловіка колінами за талію, вимагаючи більшого. 

Ну й дідько з ним, з Говардом! Всі проблеми й рішення почекають до світанку. Життя й так коротке, і марнувати навіть одну ніч Марсела не збиралася.