Глава 6.4

Вибратися з вікна було не надто важко. Мені навіть не довелося вдаватися до магії, щоб скоротити відстань між вікном і тротуаром і не забитися під час стрибка униз. Я просто сповзла по дерев’яній решітці, що мала слугувати опорою для в’юнких троянд. Паркан, звісно, теж не став перешкодою, бо, по-перше, задню хвіртку на ніч не закривали, а по-друге, замок усе одно захистив би лише від дітей. Небо остаточно згасло, навіть тоненька сіра смужка над горизонтом потемнішала й розтанула, але людей на вулиці досі залишалося багато. Романтично налаштовані парочки, веселі компанії, які щойно закінчили застілля і не поспішали розходитися, екіпажі для винайму та їхні клієнти — місто, здавалося, взагалі не збиралося спати.

Мені довелося зосередитися, аби крокувати спокійно й не привертати зайвої уваги. Звісно, стрункий юнак у скромному вбранні чи то посильного, чи то дрібного клерка, — це не аби яка дивина. Але я з власного досвіду знала, що видати можуть дрібниці: жіноча хода, нервовість, постійні озирання. Не вистачало ще, аби поодинокі патрулі прийняти мене за злодюжку й почали ставити незручні питання.

Я насунула картуз трохи нижче, аби глибокі тіні впали на обличчя, і рушила в напрямку набережної. «Площа з фонтаном, від неї — праворуч на третьому перехресті вгору, провулком вздовж парку до старого храму, за ним — білий дім із зеленими віконницями й смугастим навісом на першому поверсі», — бурмотіла я собі під ніс, обходячи надто яскраво освітлені ліхтарями ділянки. Наче не надто складно?

Втім, уже на половині дороги мене наздогнало давно знайоме відчуття допитливого погляду в спину. Я навмисно звернула в хибному напрямку, дійшла до самої гавані й обережно озирнулася, вдаючи, що розглядаю тремтливі доріжки вогнів, що тяглися по воді вздовж усієї набережної.

Трясця.

Так і є: юнак у костюмі продавця газет, що йшов на відстані пари десятків кроків позаду, теж пригальмував і взявся вивчати круглу тумбу з об’явами. У майже повній темряві, ага, так я і повірила.

Десь у районі шлунку неприємно занило: отже, за мною стежать. Але хто? Якийсь підручний леді Франчески чи недовірливої К’яри? Ні, бабці здалися мені пліткарками, а не шпигунками. Нареченому я теж не надто цікава, тож навряд Марко винайняв нишпорку, який би супроводжував мене серед ночі по всьому місту. Люди Говарда? Це було б логічніше, власне, цього я навіть чекала, дивно, що вже кілька днів дядечко не намагається нагадати про себе жодним чином. І все ж млява думка, що спостерігач може бути, скажімо, шукачем пригод, який розгледів у мені не зовсім хлопця, або ще місцевою хижою рибкою, змусила мене нервово стиснути кулаки. Хочете пограти в перегони і хованки? Подивимось, хто кого.

Я сунула руки в кишені штанів і неквапливо рушила вбік темного провулка між будинками. Втім варто було лише сховатися за рогом, як у руці клацнув невеликий пристрій, більш схожий на металеву коробку з-під сірників. Я квапливо смикнула за телескопічні спиці, що висунулися з його середини, розклала перед собою порожню металеву рамку в половину людського зросту розміром і притиснула її до стіни будівлі. За мить у повітрі замерехтіло бліде світло, а вже наступної секунди тверда поверхня стіни рушила в підпростір, утворюючи неглибоку нішу. Недалеко почулися обережні кроки, і я без вагань пройшла крізь рамку.

Світло згасло майже повністю, звуки теж, але я все одно інстинктивно затримала дихання. Маскування мало прикрити мене й від уважних поглядів, і від надто чутливих носів та вух, та я все одно завмерла, наче обережна миша поруч із хижаком.

Мій переслідувач зазирнув у провулок секундою пізніше. Здивовано озирнувся, не в змозі зрозуміти, куди я поділася, примружився, уважно вдивився в темряву, але все одно нікого не побачив. На його обличчі відбилося здивування. Ще б пак! Звертати в провулку було нікуди й тягнувся він на добрих два десятки метрів угору. Аби відірватися від супроводу я б мала досі бігти по схилу, та й то в разі, якби знала, що треба тікати.

— От стерво! — вилаявся незнайомець, сплюнув собі під ноги й поквапився вперед, намагаючись наздогнати, вочевидь, ну дуже швидку мене.

Що ж, щасти з пошуками.

Коли він зник, я тихенько вибралася назовні, згорнула й сховала рамку та рушила в протилежний бік.

О ні, панове. Я достатньо танцювала під чужу сопілку, аби дозволити комусь стежити за мною зараз. Якщо справа стосується мого контракту, надії на свободу й старовинних передбачень, то вирішувати, як, де й у якій компанії слід розв’язувати цю головоломку, буду я сама.