Глава 6.3

— В сенсі «мені»? — по шкірі побігли тривожні сироти, і я вчасно схопилася, щоб не додати «я ж не Аделіна». 

— Саме вам, — кивнула стара леді. — У власні руки, як тільки прибудете до міста.

— Це якась помилка, — я завагалася, чомусь відчайдушно не бажаючи торкатися пожовклого папірця, але й змушувати поважну даму чекати з витягнутою рукою не наважилася. — Скоріш за все мене й на світі не було, коли лорд Контаріні написав цього листа. 

— І все одно помилки немає, — легко стенула плечима Франческа. 

— Феліппе мав дар передбачення. Це ж очевидно, що він знав про вашу появу в житті дорогоцінного онука, — знову пояснила, як для дурної, К’яра. — Власне, це за його порадою батьки Марко й почали шукати жінку, що підпадає під перелік вимог.

— Я й не знала, що був якийсь особливий перелік.

— Звісно був.

— А можна поцікавитися, який? Щось, як для породистого коня: цілі зуби, широкий круп, здорові копита?

Мадлен потупилася, ховаючи посмішку, а от Франческа з К’ярою обмінялися багатозначними поглядами. 

— Звісно, ні, — обірвала мої веселощі К’яра. — Батьки хіба вам не розказували?

Знати б ще, які саме батьки: ті, які викинули мене на вулицю, чи ті, які не погребували заплатили злочинцям за підміну? І все ж я вкотре подумки поспівчувала справжній Аделіні. Гадаю, якби я опинилася на її місці, теж втекла б світ за очі й будувала життя на власний розсуд, без усіх цих пророцтв й недомовок.

— У вимогах не було нічого образливого, — квапливо виправила подругу Франческа. — Лише те, що мало відношення до пророцтва: наречена мусить мати здібності до просторової магії, прибути в місто водою й мати в імені подвійну літеру. І дивіться, як вдало все зійшлося! Ви — обдарований маг, дитинство провели на островах й ваші ініціали можна скоротити усього до двох літер: А.А. — Аделіна Анастазі.

Саламандра в кишені запустила кігтики в мою ногу так глибоко, що я сіпнулася й ледь не скрикнула. «Вероніка Вампо теж прекрасно скорочувалося до двох однакових літер, — глузливо пролунало в моїй голові. — Та й інше теж збігається. Може, це й справді лист тобі, а не Аделіні? Бери вже, прощайся й пішли у твою кімнату».

— А не піти б тобі… — я вражено замовкла, зрозумівши, що за звичкою промовила це в голос. — Тобто, а не піти б нам на свіже повітря? Тут страшенно задушно. Або хоча б відкрити стулки вікон.

В абсолютній тиші під враженими поглядами трьох поважних леді я гордо підвелася й пройшла до вікна, аби впустити в кімнату ковток повітря, набагато більш нагрітого, ніж те, що було в домі.

— Так набагато краще, правда ж? — о боги, якою дурепою я зараз почуваюся, не передати словами. — Ще чаю?

— Так, — радісно погодилася Мадлен.

— Ні, дякую, — сухо озвалася К’яра.

— Мабуть, на сьогодні вже досить чаю, — м’яко додала Франческа. — І розмов також. Схоже, ви трохи втомилися й перехвилювалися, дорогенька. Це й зрозуміло, стільки змін: переїзд, знайомство з нареченим, новий дім, нове місто. Не переживайте, ви молода, швидко призвичаїтеся, головне не перевантажуватися й дати собі оговтатися. Леді, нам вже час збиратися.

— А лист хіба не читатимемо? — на рожевих щічках Мадлен з’явилися ямочки. Мабуть, коли леді була юною, на оцю от невинну посмішку жодна жива душа не могла відповісти відмовою. Втім, К’яра стиснула губи в рівну лінію й підвелася, нарочито дивлячись куди завгодно, але не на мене.

— Франческа права, нам вже час.

— Але мені цікаво, що ж там таке! Упевнена, це ще одне передбачення.

— Згодом дізнаємося.

— Дами, дами, — Франческа примирливо махнула рукою, ніби від нісенітниці відмахнулася. — Це ж особисте, такі послання читають наодинці з самою собою і ніяк не інакше. Майте терпіння, якщо леді Аделіна захоче поділитися подробицями, вона це зробить пізніше. Правда, дорогенька?

— Т-так, — промимрила я, — обов’язково.

— Ну от і добре. Леоне, милий! — по-хазяйськи гукнула Франческа. — Перекажи візникам, що ми виходимо за хвилину. 

На прощання мені дістався один материнський поцілунок від Франчески, одне підморгування й рукостискання від Мадлен й один крижаний погляд від К’яри. Я ж безсило сповзла на диванчик, мнучи в руках чужий лист й вкотре проклинаючи себе за вкрай загадкову вдачу. 

Як тільки гості й слуги вийшли геть, саламандра ковзнула вгору й сховалася серед локонів, що падали мені на плече. Її гострі кігті злегка дряпали шкіру, але сварити подругу я не стала. 

— Відкривай вже, — вимогливо наказала вона. — І не хочу навіть слухати, що це не твоє, ти не маєш права й інші виправдовування. Аделіна фактично подарувала тобі нареченого й власну особистість. Погодься, клаптик паперу порівняно з цим — дрібничка.

Щось у цьому зауваженні таки було, і після пари секунд вагань я зламала печатку.

«Радий вітати вас, моя люба В.В., — від неочікуваності я смикнулася так, що саламандра ледь не з'їхала мені на коліна. — Шкода, що нам не вдасться познайомитися особисто, проте я радий дізнатися, що ви вчасно дісталися Сан-Фелісіо й отримали цього листа…»