Глава 6.2

Запитати їх про погоду? Так і без того зрозуміло, що до дідька спекотно. Про те, чи не втомила їх дорога сюди? В разі, якщо вони друзі-сусідки, то весь маршрут до будинку Контаріні не міг відібрати в них більше чверті години. Ще вирішать, що я натякаю на їх поважний вік, а це вкрай неввічливо. Хоча усі три, судячи зі стилю суконь, не тільки Марко у пелюшках бачили, а і його батьків теж. 

О! А це ідея.

— То ви давні друзі родини? — полегшено видихнула я, чіпляючись за рятівну соломинку.

— Дуже давні, — не стала заперечувати Франческа. — Ще з тих часів, коли Контаріні, як власне й ми, мешкали в передмісті. Сан-Феліціо тоді був значно менший, й не такий перевантажений усіма цими сучасними каретами, готелями й відпочивальниками. 

— Тут було спокійніше, охайніше й затишніше, — підтримала Франческу К’яра. — Зараз на вулицях кого тільки не зустрінеш. Хтозна, де звичайні мандрівники, а де мисливці за вигодою, — вона все ще оцінювально стежила за кожним моїм рухом, наче чекала, що я запхаю столове срібло у кишеню. І не те щоб вона була така вже не права, але не при свідках же! Я не настільки дурна.

— Не перебільшуй, люба, — заспокійливо поплескала її по плечу рожевощока Мадлен. — Порт є порт, тут завжди є місце для чогось підозрілого або незвичного. Ну й університет — це ще те джерело неочікуваних казусів. Згадай хоч нещодавню історію з магією часу! В таке складно навіть повірити, але почалося все саме тут, буквально в нас під носом. Дорогенька, — повернулася вона до мене, — ви ж чули, що у столиці відновлено посаду сьомого Архітектора? Її зайняв позашлюбний син викладача, що роками працював в університеті Змінної магії.

— Боюся, подробиці вислизнули від мене, — чесно зізналася я. — Я саме збиралася у дорогу й не надто стежила за заголовками газет. Але радо послухаю, якщо ви мені розкажете.

Мадлен просяяла, і наступні пів години я просто слухала й кивала, періодично додаючи вражені «ох» та «ай». Доволі щирі, якщо чесно. На фоні того, що трапилося з колишнім королем, його канцлером та найманцем на ім’я Едвард Лодлі, моя власна історія здавалася не такою вже й видатною: ну маленька шахрайка, ну крадійка, так навіть зовнішність не ховаю, не кажучи про надздібності. Кришталево чесна людина!

— Це все, звичайно, дуже цікаво та повчально, — нарешті вклинилася в розмову К’яра. — Але, леді, дозволю собі нагадати про мету нашого візиту.

— Так-так, — кивнула Франческа, поки Мадлен не встигла знов перемкнути розмову на щось стороннє. — Люба Аделіно, в мене є до вас одна справа. Можна навіть сказати, доручення. Від лорда Філіппе.

— Феліппе Контаріні? — витріщилася я.

— Саме так. Колись він попросив мене про послугу, й нарешті я можу її виконати.

— Чому саме вас? — може, справжня Аделіна мала б запитати щось інше, але я ляпнула це перш ніж зрозуміла, що звучатиме це недовірливо й неввічливо.

— Бо ми були добрими друзями, — терпляче пояснила Франческа. Вона ніби й не помітила моєї нетактовності.

— О, вони були значно більше, ніж друзями, — уточнила Мадлен, підморгнувши спершу мені, потім подрузі. Та тільки очі закотила:

— І як не соромно? Леді Аделіна — пристойна молода леді, не бентеж її дрібницями. Тим більше несуттєвими.

— Вони були коханцями, — ніби для дурненької пояснила блакитноока К’яра. — Справжнісінькі: серенади, поцілунки, подарунки, спекотні ночі. Всі знали, вся вулиця. І заздрили. Кажуть, в чоловіків Контаріні в роду видатні…

— К’яро! — крижаним тоном обірвала її Франческа.

— … здібності, — незворушно закінчила К’яра. — В усіх. Це спадкове.

Я не втрималася й нервово хихотнула, але щоки все одно опалило краскою сорому. Франческа осудливо хитнула головою:

— Ой і дурна ти, подруго. Впевнена, леді Аделіна розбереться зі здібностями майбутнього чоловіка й дасть їм оцінку на власний розсуд. Втім, щоб закрити суперечливі питання раз і назавжди: так, ми були коханцями, але наша пристрасть спалахнула вже після того, як я розлучилася з чоловіком, а Філіппе поховав свою обожнювану дружину. Тож соромитися тут нічого. Втім ви зовсім відволікли мене від головного. А саме: Філіппе залишив подарунок, який я мушу віддати справжньому адресату.

Вона розкрила сумочку й витягла на світло невеликий конверт. Виглядав він старим, пожовклим й трохи пом’ятим. На титульній стороні стояв широкий підпис, а зворотну скріплювала важка сургучна печатка. 

— Це вам, дорогенька, — Франческа витягла сухеньку руку з конвертом в мою сторону.