Глава 6.1

Я ледь не підстрибнула на місці.

— Здуріла? Нащо так лякати? — прошепотіла я хрипко, спостерігаючи, як саламандра навіть не питаючи мого дозволу, ковзнула по спідниці й пірнула в кишеню. — Спокійно сказати не можна було? Й не на вулиці, бо що подумають перехожі, коли побачать, що я сама з собою розмовляю?

— Спокійно я до тебе докричатися не могла вже хвилин п’ять. Ти перегрілася чи так сильно замріялася про майбутнє весілля, що нічого не помічаєш навколо?

— Це ти про що?

— О несвіжі хробаки тобі в вечерю! Подивися на дорогу. Нічого зайвого не бачиш?

Саламандра мала рацію: біля парадного входу стояло дві самохідні повозки й один кінний екіпаж. Візники нудилися у тіні дерева і явно не поспішали геть, отже, чекали на когось, хто був усередині будинку. Я нервово стиснула пальці, відчуваючи, як пітніють долоні. Будь-які зайві люди в моєму оточенні зараз були недоречними, як копчений восьминіг в десерті.

— І хто ж це? — прошепотіла я, вдаючи, що порпаюся в сумочці.

— Гості, — медово-приторно пояснила саламандра. — Друзі родини, як я зрозуміла. Три поважні леді, які страшенно хочуть познайомитися з тобою.

— Чому б це?!

— Ну, як же, ти ж наречена їхнього улюбленого хлопчика, малюка Марко, який зростав просто у них на очах. Чи то на руках. Чи то в обіймах.

Я тихенько застогнала: тільки ще однієї люблячої родини мені зараз і не вистачає.

— Може, я ще трохи прогуляюся? До ночі, приміром.

— Повір, ці три відьми будуть тільки раді дочекатися сутінок: так простіше наводити прокляття.

— Все настільки погано?

— Ти й не уявляєш.

— Може, залізти крізь вікно? Там наче не надто високо.

— Уявляю очі слуг.

— То що пропонуєш?

Саламандра засовалася в кишені, наче облаштовувала там кубло, й приречено підсумувала:

— Йди до них. Краще так, аніж ховатися, як миша по кутах. Схоже, вони чекають на знайомство з милою, наївною й нерозпещеною провінціалкою, яка в буквальному сенсі створена, аби зробити Марко щасливим. Скромною дівчиною, вихованою в традиційному дусі. От і зіграй саме таку. Усі ці реверанси, шана до старшого віку, любов до батьків, готовність бути найкращою на світі дружиною. Розпитай в них про Марко, про це місто, університет… Та будь-що. Нехай говорять вони, а ти слухатимеш. 

— Розтектися шанобливим сиропом з підвищеною концентрацією допитливості? 

— І міцним розумінням сакрального значення родини.

— Ось що-що, а останнє в мене точно є, — похмуро підсумувала я й смикнула вгору край сукні, намагаючись зменшити декольте хоч на пів сантиметра. — Дякувати Говарду, родину я ціную понад усе.

Саламандра не помилилася: на мене чекали, як на святковий торт до дня народження. І хоча грати роль господині в домі, де я й сама без ночі не тутешня, було дивно, проскочити вітальню непоміченою все одно б не вийшло. Дворецький прийняв у мене капелюшок, сумочку й рукавички й ввічливо, але наполегливо, запросив приєднатися до розмови, що набувала не аби яких обертів.

— Кажу вам, це її тільки налякає.

— Дурня, вона мусить знати.

— Втече світ за очі, згадаєте ще мої слова…

— Не каркай, ворона сива. І от нащо ти взагалі припхалася, якщо не хочеш допомогти?

— Їй просто цікаво подивитися!

Я злегка кашлянула, аби привернути увагу дам. Розмови ніби ножем відрізало, й три пари очей зацікавлено впилися в мене. Незнайомки виглядали, наче рідні сестри: сиві буклі, схожі зморшки, високі, трохи старомодні зачіски, капелюшки з квітами й пір’ям, сукні насичених темних тонів за модою, що ввічливо можна назвати вічною класикою. Однак придивившись уважніше, я зрозуміла, що за характером і статусом леді таки відрізняються. Та, що планувала щось мені розповісти, носила на шиї три довгі нитки дуже дорогих перлів, та й у вухах блищали справжнісінькі діаманти. Жінка мала впевнений й гордовитий погляд, а обличчя досі зберігало відблиск колишньої краси. Друга дама, та, яку обізвали вороною, справді чимось нагадувала сердитого птаха. Блякла, суха й невиразна, з холодними синіми очима, вона єдина з трьох вдягла капелюшок з чорною вуаллю й дивилася на мене так, ніби я вже накоїла страшного. Недобрі брижі біля губ підказали мені, що дама ось-ось невдоволено скривиться, що, власне, й відбулося. Третя ж незнайомка — пухка рожевощока веселунка — розплилася в посмішці й навіть підморгнула мені.

— Доброго дня. Мене звати Аделіна Анастазі, дуже рада знайомству, — вичавила я з себе, вклонившись за усіма правилами етикету.

Леді в перлах схвально кивнула й теж підвелася: 

— Дайте розгледіти вас, моя мила! — вона взяла мене за руку й покрутила на місці. — Ідеально. Браво! Саме так я вас і уявляла. Вибачте, що прийшли без запрошення, але нам страшенно кортіло познайомитися з дівчиною, на яку в цьому домі чекали понад двадцять років! Я Франческа Кампо, а це К’яра Манчіні, — вона вказала рукою на «ворону», — і Мадлен Кадорна. Але кличте нас просто за іменами, адже скоро ми станемо майже родичами.