Глава 6

Дорога додому зайняла значно менше часу, ніж ранішня прогулянка. І хоча ноги боліли, а спека посилилася ще більше, настрій упевнено ліз угору. План, що склався в моїй голові, виглядав доволі просто: дочекатися балу й не видати себе якоюсь дурною фразою, потім дістатися лабораторії, забрати артефакт, й поки всі милуватимуться магічними феєрверками, розчинитися уночі. Валізу з речами можна зібрати заздалегідь, власне, там зборів на п’ять хвилин, потім змінити зовнішність за допомогою ілюзії й відплисти з міста найближчим паромом як тільки зійде сонце. 

Від спогадів про подорож морем до горла підкотився клубок, а шлунок скрутило судомою. Ненавиджу хитавицю! Може й варто замінити цей пункт на мандрівку по землі. Нещодавно між десятком найбільших міст Співдружності запустили якісь самохідні рейсові потяги. Недешеве задоволення, але якщо Говард й справді віддасть мені контракт, я буду готова витратити хоч всі свої заощадження на квиток якомога далі від минулого.

Залишилося вигадати тільки, де вкрасти той клятий ключ від лабораторії. У своїй наївній спробі розповісти про друга якнайбільше привабливих фактів Джакомо рази три похизувався цією новітньою розробкою лорда Контаріні. Навряд мої аматорські здібності взламувача стануть у пригоді.

Хоча відверто кажучи, я навіть зацікавилася ідеєю. Це ж і справді геніально: встановити замок, механізм якого частково лежить в різних вимірах, а ключ-перепустка спроєктований так, аби зсувати ці виміри в одну площину. При цьому зовні й ключ, і замок виглядатимуть звичайнісіньким чином. Отже, зломник має знати, що йому потрібні інструменти роботи з підпросторовими елементами, а по-друге, вміти ними користуватися. Такі відмички, знаєте, не на кожному кроці продаються, а точніше — взагалі не продаються. І шукати навченого артефактора, який володіє відповідною магією й не викличе службу магічного контролю, щойно отримає підозріле замовлення на виготовлення інструменту, це, вибачте, страшні ризики. 

З якого б дива нормальному магу з освітою допомагати злодіям, якщо можна працювати легально й отримувати чималі кошти? Хіба що такий маг вже вліз у біду й просторові відмички — найменша з його проблем. Ну, або такого мага підібрали на вулиці ще у дитинстві й тепер він має повертати «дядечку» Говарду борг, якого ніколи не створював. 

Я зітхнула.

Звісно, мою важливість для «сім’ї» було важко переоцінити. Усе моє життя було існуванням у двох різних площинах: вдень — скромна вихованка пансіону й дівчина, яка штудіює підручники з магії та артефакторики, вночі — шахрайка й мовчазна виконавиця сумнівних замовлень. Мені було заборонено заводити друзів, хизуватися яскравою зовнішністю, одягом чи здібностями, навіть навчатися в університеті! Все це могло б привернути зайву увагу служби магконтролю, відділу розслідувань чи викладачів. В мене могли з’явитися впливові друзі або навіть новий покровитель. Обираючи між «так-сяк навчений, але слухняний маг» й «освічений та непокірний маг», Говард зупинився на першому варіанті. 

Впевнена, це з його нелегкої руки викладачки в пансіоні завжди були до мене суворіші, ніж до решти учениць. Мої здібності в той час проявлялися абсолютно хаотично, вивертаючи й псуючи простір непередбачуваним чином: то підлога задиралася до стелі, то стіни намагалися розсунутися в різні боки. Звісно, іноді це призводило до неочікуваних синців у навколишніх. Тож поки іншим дівчатам дозволялося гратися надворі, веселитися й верещати, я мала переписувати нудні тексти або шкребти підлогу на самоті.  До мене не приходили відвідувачі, мене не знайомили з усиновлювачами, а моєю єдиною подругою стала вогняна саламандра зі здатністю до телепатичного спілкування — така ж чужинка у своєму тваринному світі, як я — в людському. Я навіть дитинства свого не пам’ятаю: ні дома, ні батьків, ні сестер чи братів. Говард підібрав мене просто на вулиці, а як я там опинилася, не знав навіть він. 

Після закінчення пансіону, коли мене можна було умовно назвати добре вихованою юною леді, я з головою занурилася у повсякденне життя своєї нової «родини». Це було захопливо й безнадійно водночас. З одного боку, я насолоджувалася свободою, відсутністю постійного контролю вихователів та — нарешті! — своїм приватним простором. З іншого — мусила забезпечувати потреби розбійницької зграї, в яку потрапила не з власної волі. В мене справді непогано виходило створювати дрібні підпросторові схованки, куди кишенькові злодії складали чужі гаманці. Професійно — маскувати під вузькі щілини й вентиляційні віконця таємні дверцята для крадіїв. Трохи гірше справа йшла зі схронами, де можна було перечекати переслідування. Побутові речі на кшталт моєї валізи Говарда цікавили набагато менше, втім, і цю справу ми поставили на широку ногу попри повну відсутність ліцензії та порушення півдесятка патентів. 

І все ж розуміння того, що слизька доріжка шахраювання рано чи пізно пустить моє життя під укіс, трохи псувало настрій. Ну як, трохи? Доволі сильно, якщо чесно. Якби ж то мені тільки вдалося домогтися від Говарда розірвання контракту! 

Але сім’я пам’ятає імена усіх своїх «дітей». Сім’я записує кожного на окрему сторінку свого «родоводу», створюючі магічний контракт. Сім’я не відпускає. Сім’ю не можна покинути зі власного бажання, хіба що пірнути в мішку з камінням на дно затоки. Така реальність, такі правила. Втім якщо голова сім’ї погоджується забути про тебе й власноруч знищує сторінку з твоїм ім’ям, то можеш починати святкувати другий день народження.

Гадаю, якби обставини склалися інакше, я б не наважилася просити про звільнення ще років десять, а, можливо, й ніколи. Але й за цю справу з артефактом не взялася б нізащо. Та Говард зробив ту саму пропозицію, від яких не відмовляються. І ось тепер я фліртую з другом свого нареченого, видаю себе за іншу особу й навіть не збираюся мучитися докорами сумління.