Глава 5.4

— Зовсім трохи. В мене є певні здібності, але я не маю наукового ступеня й всі мої напрацювання — лише досвід завзятого й допитливого аматора.

Губ Джакомо торкнулася м’яка усмішка, наче щось у моїх словах зачепило його за живе й викликало щире схвалення. Цікаво, цікаво…

— Еньяне Джакомо, — я ковзнула пальцями по його долоні й збентежено прибрала руку. Зітхнула, приклала долоню до серця, ну, точніше, до грудей, спокусливо підкреслених вирізом декольте. Бідний лаборант аж сіпнувся, намагаючись зрозуміти, що це взагалі відбувається. — Можливо, ви б могли трохи мені допомогти? 

— Я-як саме?

— Розказати мені трохи більше про Марко: його характер, інтереси, звички. Не хотілося б виглядати в його очах ще більшою дурепою, ніж я виглядаю вже. Але тут так спекотно. Ми могли б посидіти десь на дворі, або деінде за філіжанкою кави?

Він кинув сповнений сумнівів й надії погляд на кишеньковий годинник, потім озирнувся через плече, наче підозрював, що за ним стежитимуть, й квапливо випалив:

— В мене буквально за п’ять хвилин обідня перерва, ви почекаєте на дворі? Неподалік від університету є прекрасна тиха кав’ярня. 

— Ідеально! 

Кав’ярня й справді виявилася милою. Вона притулилася до глухої кам’яної стіни, вкритої порепаним тиньком з залишками розписів, наче юна сором’язлива коханка, що боїться вийти на променад під руку з покровителем. Від зайвих поглядів її прикривала старовинного вигляду фортифікаційна споруда, високі кипариси й заплетена виноградом декоративна арка, а зверху розкинула гілля розлога пінія. Ми з Джакомо зайняли один з чотирьох столиків і з задоволенням поринули у суміш кавових та хвойних ароматів, змішаних з нотками пилу й розжареного каменю. 

Через пів години я вже знала про Марко майже все. Що його лабораторія знаходиться на третьому поверсі, її вікна виходять на внутрішній двір із садом, а це дуже престижно. Що потрапити туди можна лише за спеціальною перепусткою, що є одночасно просторовим ключем, і що це — розробка самого Марко. А на додаток, що він (не ключ, звісно, а мій наречений) віддає перевагу темним сортам винограду (й звісно, виробам з них), щовівторка дивиться перегони на іподромі, орендує ложу у театрі, але майже ніколи не відвідує прем’єри, багато працює й часто залишається у лабораторії до пізнього вечора, а ще є одним з найперспективніших науковців усього університету.

— Він дуже зарозумілий?

—  Я б не сказав, ні, навпаки, — Джакомо почухав потилицю, втомлений допитом, який я йому улаштувала. — Просто він сприймає це життя надто серйозно. Як мій троюрідний дідусь по лінії тітки моєї матері, який усю молодість… А, втім, це не важливо. Уявляєте, Марко навіть жодного роману не закрутив за всі роки, що ми знайомі. Статті, дослідження, розробки. Чули про механізм регуляції температури для транспортних контейнерів подвійної місткості? — Я ледь кавою не похлинулася (ну звісно ж, мені нема чого робити, тільки цікавитися температурами), але квапливо закивала. — Його розробка. Зменшила відсоток псування товарів майже на третину. Завдяки цьому патенту Марко отримав щорічний відсоток від прибутків транспортної компанії еньяна Ферро Ментаті, а університет — десятирічне фінансування програми підтримки досліджень адептів. Вони від радості святкування влаштували й запросили Марко почесним гостем. Той прийшов, прочитав натхненну промову аж на три хвилини й втік до своєї лабораторії, навіть не потанцювавши з першокурсницями… Ото розпачу було!

— Уявляю.

— Тому коли Марко погодився прийти на бал на честь п’ятисотріччя університету, я був вкрай здивований. Розумієте, за його теперішнім дослідженням спостерігає особисто ректор, а на ректора тиснуть зі столиці. Марко днює й ночує поруч з тим артефактом, я гадав, його з лабораторії й міська варта не вижене. 

Філіжанка дзенькнула о блюдечко, і я впилася поглядом в співрозмовника:

— Бал? Коли?!