Глава 5.3

Незнайомець кинув на нас здивований погляд, але зачинив дверцята й рушив до прохідної. Охоронець квапливо представив нас одне одному, відчайдушно позіхнув та всівся на свій стілець у кутку, я ж розглядала свого нового співрозмовника. Сухорлявий, як ліхтарний стовп, кострубатий, як гілка акації, й наче складений з самих ліктів, колін та гострих плечей, він здавався б жалюгідно-кумедним, якби не уважний допитливий погляд, від якого одразу захотілося вилаятися. Ну і як такому брехати, дивлячись у вічі? Наче довірливу дитину обманювати… Ох, Верóніко, і як тобі не соромно?

— Аделіна Анастазі?

Це уточнення вже почало набивати мені оскому. Вони що, змовилися перепитувати в мене ім’я при кожній зустрічі? Наче якусь дивовижу побачили. Втім, Джакомо вже галантно схилився над моєю рукою:

— Вражений знайомством! Багато чув про вас.

— Справді?

— Ну… Тобто… — його очі забігали. — Не про вас особисто, але… В будь-якому разі приємно бачити вас у стінах університету. Це така честь! Тобто, я невимовно радий познайомитися, — він все-таки зашарівся й відпустив мою руку. Збентежено кашлянув у кулак й спробував надати собі серйозного вигляду: — Тобто, чим можу бути корисний? Якщо ви до Марко, то він, на жаль, зараз зайнятий. — Та хто б сумнівався! — Але якщо треба передати записи, то я з задоволенням стану вашим кур’єром.

Він простягнув руку до зошита, але я позадкувала. Що ж, може мені й не треба знайомитися з нареченим аби дістатися артефакту? Як то кажуть, купувати найдешевші товари треба не в виробника, а в сторожа. Ну, або в незграбного лаборанта, який має доступ до всіх лабораторій.

— Я теж рада познайомитися з другом Марко, — на моєму обличчі заграла та сама зваблива посмішка, яку я тренувала біля дзеркала три дні поспіль під суворим наглядом леді Гейб. — Скажіть, Джакомо, вам можна довірити одну таємницю? — Тепер я кліпнула, потупила очі й трохи прикусила нижню губу, ховаючи збентеження. Джакомо кивнув, мов зачарований, я трохи наблизилася до нього й додала пошепки: — Я збрехала. Це зовсім не записи Марко, а мій власний нотатник. Я гадала, що під цим вигаданим приводом мені вдасться пробратися в університет. 

— Нащо?! — щиро здивувався він.

— Ну… — я подумки прикинула шанси на те, що цей дивакуватий молодик в курсі того, що з заручинами є певні проблеми, й ризикнула: — наше з Марко знайомство пройшло не зовсім за планом. Виникло маленьке непорозуміння, що потягло за собою ще одне… Ну, ви знаєте, як це буває. От я й подумала, що треба спробувати влаштувати йому приємний сюрприз. Простіше кажучи, хотіла зламати лід й спробувати виправити становище в такий от нехитрий спосіб. Жалюгідно, правда? 

Джакомо кліпнув. Шумно втягнув носом повітря й почав переминатися з ноги на ногу. Я ж подумки записала один бал на свою користь. Вочевидь мій дорогоцінний наречений дійсно тікає від шлюбу й не соромиться жалітися на це другові. Он як бідному лаборантові ніяково, не знає куди подіти руки й що казати, аби не видати й себе, і Марко. 

— Вибачте, що потурбувала через таку дрібницю, — добила я Джакомо. — Ви, мабуть, зайняті, а я гаю ваш час жіночим скигленням. Просто розумієте, я ніяк не второпаю, що зробила не так. Ми з Марко майже нічого не знаємо одне про одного. Ну, я й припустила, що мої скромні замітки по теорії просторової магії зацікавлять його, покажуть в більш привабливому світлі. Ох, це так все незручно й ви не мусите цього вислуховувати. Просто я майже у відчаї й не знаю, як маю діяти в таких обставинах і до кого звернутися за порадою. Вибачте ще раз, така дурна ідея… Я, мабуть, піду.

Але не встигла я розвернутися, як Джакомо притримав мене за руку:

— Ні-ні, це зовсім не жалюгідно. Навпаки, — він проковтнув клубок у горлі, — і це не дурна ідея. А ви цікавитеся наукою?