Глава 5.1

До моменту, як повернулася саламандра, я вже покінчила і зі сніданком, і з одяганням. Мало того: знайшла серед власних речей солідний товстий зошит у шкіряній палітурці й запхала його в відверто замалу за розміром дамську сумочку.

— Дізналася щось корисне? — поцікавилася я в напарниці.

— Хіба що те, яких місцевих жуків краще не чіпати, а які досить нічого на смак. Подробиці потрібні?

Я скривилася й заперечно хитнула головою, намагаючись не уявляти картину дегустації надто детально. 

— Так я і думала. То куди йдемо сьогодні?

Ящірка ковзнула по моїй спідниці до самої талії, намагаючись відшукати розріз, аби звично заховатися в підпросторовій кишеньці. Я перехопила її на півдорозі й опустила на підлогу:

— Я — в університет. А ось ти залишаєшся вдома.

— Тобто?! — її голос переповнився щирим здивуванням. — Я теж хочу подивитися місто, вдихнути аромати старих книг, наукових досліджень й перспективних з точки перепродажу проєктів.

Я присіла навпочепки й лагідно торкнулася пальцем ромбоподібної голови. Мені завжди вдавалося добре розуміти неперекладені у слова емоції цього магічного створіння. Зараз саламандру охопила дивнувата суміш розчарування, настороженості й підозрілості, ніби вона не хотіла відпускати мене без супроводу. Можливо, почувалася невпевнено на новому місці, можливо, просто налаштувалася на цікаву пригоду, а тут таке розчарування.

— Мені потрібні вуха й очі в домі, — терпляче пояснила я, проводячи пальцями вздовж гладеньких лусочок усіх відтінків золота, помаранча й лимону. Таких соковитих й пекучих на вигляд, ніби назва «вогняна» в саламандри з’явилося не просто так. — Відчуваю, тут точно щось відбувається. Слуги мовчать, хазяїв вдома немає, але мною опікуються, наче я найбажаніший подарунок до свята початку року. Дивно це все й підозріло. Може справжня наречена втекла не просто так? Хтось не каже усієї правди: чи то Говард, чи то ці Контаріні. Тому покрутися коридорами, посидь на кухні чи сховайся в кімнати для слуг: послухай й подивись, може, з’ясуєш, у чому річ.

— Як скажеш, мамцю, — саламандра згорнулася клубком й поклала хвіст на голову, усім виглядом демонструючи, що йти нишпорити за моїм проханням не збирається. — Вже біжу.

— Ну, я не примушую, — я одягла білі мереживні рукавички, розправила складки на подолі сукні й опустила на обличчя вуаль капелюшка, ховаючи посмішку. — Врешті решт впевнена, що там немає нічого цікавого. 

За п’ятнадцять хвилин я вже неквапливо прогулювалася тінистою алеєю в бік університету. Цей маршрут мені підказав дворецький, щоправда, на надто охоче, адже моє бажання познайомитися з місцем, що полонило серце лорда Марко, викликало в нього здивування.

— Молодий пан не надто любить, коли його турбують під час проведення дослідження.

— О що ви, я не заважатиму в будь-якому разі, — кліпнула я очима й вказала на шкіряний зошит. — Просто помилуюся околицями. В мене є кілька замальовок міста зі старих газет, збирала в дитинстві. Фонтани, площі, ратуша, головний корпус університету… Хочу порівняти з оригіналом, адже завжди цікавилася класичною ареонською архітектурою. 

Розкішні старі магнолії сплітали кручені гілки просто над дорогою, пішохідну частину від проїзної відокремлювали клумби з сумішшю ніжних рожевих квітів й пустельних сірувато-жовтих трав, а над невисокими дахами приватних будівель купалися в сонячному світлі куполи університету Змінної магії.

Сан-Фелісіо розкинувся на схилах долини й не вражав уяви розкішним плануванням, просторими прямими бульварами чи навіть єдністю стилів, проте все ж мав свій колорит. Охайні будинки тулилися одне до одного, наче старенькі, але досі міцні й до нестями закохані подружжя, підвіконня на других і третіх поверхах прикрашали горщики з квітами, а вузькі проходи між домами відкривали огляд на скелі й лазурні води гавані. Подекуди я помічала в кінці проходів невеликі майданчики зі столиками й кріслами. І як тільки вмістилися? Магія, не інакше. Хоча коли цікавості заради я спробувала відшукати хоч якісь натяки на просторові викривлення, то не відчула нічого зайвого: лише камінь, дерево й трохи землі.