Глава 5

Як казала леді Гейб, існує лише один шанс справити перше враження, й розумна жінка не стане його гаяти. 

Мені вдалося це двічі. 

Просто прекрасно, трясця його матері!

— Заспокойся вже й припини кусати губи, це не додає тобі привабливості. Як, власне, й лютий погляд, зчеплені пальці й різкий тон. Для чого, спитати б, нагарчала на нещасну покоївку? Вона не винна в тому, що син її господарів не ночує вдома. Краще сядь, поснідай й подумай, що робитимеш далі.

Я різко розвернулася на п’ятках, й саламандра аж зіщулилася під моїм поглядом:

— Не просто не ночує вдома, мирґ плюгавий! Я весь вечір провела на самоті в порожній столовій, вбрана й причесана, як дурна лялька у вітрині магазину.

— То тебе бентежить, що тебе змусили проміняти зручні штани на вишукану сукню, чи те, що не було кому оцінити тих страждань?

— Взагалі-то, — я чесно спробувала розібратися у власних емоціях, але лише висловила очевидне: — сама не знаю. Але це було… принизливо? Зневажливо? Так, мабуть, це правильне слово. 

— Раніше такі дрібниці тебе не зачіпали. 

— Бо я була дрібною шахрайкою, а не леді. 

— Ти й зараз не леді, — пирхнула саламандра. 

— Лорд Марко про це не знає, але все одно ігнорує власну наречену. І це дратує.

— Ох мені ця жіноча солідарність!

— До лисих курей солідарність: мої плани під загрозою.

На столі парувала свіжозварена чорна кава, під блискучим металевим ковпаком чекала яєчня з сосисками й запашними травами, на окремій підставці лежали аж чотири булочки з маслом, джемом й сиром, але в мене зовсім зник апетит. Лорд Марко, виявляється, не тільки не з’явився вчора на вечерю й не повернувся додому вночі, але й прислав зранку чергового посильного з цілим списком речей, що знадобляться йому в лабораторії в найближчі два дні. Мені офіційний наречений не передав ані записки, ані хоча б формальних вибачень на словах. 

Оце я розумію, благородне виховання!

Саламандра тим часом обережно наблизилася до таці зі сніданком, принюхалася й нервово смикнула хвостом:

— Слухай, якщо ти відмовляєшся їсти, це не означає, що я голодуватиму за компанію. Проте я не їм хліб і оці твої травки, мені треба вибратися на нормальне полювання.

— Пройдисвіт. Блазень, — буркнула я похмуро.

— Намагатимусь не сприймати це за образу.

— Не ти, — я винувато підвела очі на саламандру. — Марко.

— От бачиш, — мордочку ящірки прикрасила подоба посмішки, — ти з ним вже на «ти» і кличеш на ім’я. Гадаю, це ознака того, що ваші стосунки потроху налагоджуються? О ні-ні, не треба в мене нічим кидати!

Я й справді потяглася за булочкою, але в останній момент передумала жбурляти ні в чому не винну випічку в єдиного союзника й надкусила хрусткий бік.

— Отак краще. — Саламандра діловито ковзнула по килиму вбік відкритого балкона. — Піду спіймаю щось менш сердите за твої погляди. Повернуся за пів години, може, вдасться підслухати корисні плітки по дорозі. Постарайся не рознести тут усе, добре?

Я тільки рукою махнула. Все одно мені треба заспокоїтися та подумати. Навряд така зневага — лишень випадковість. Я не великий знавець місцевого етикету, але судячи з фактів, якими люб’язно поділилася леді Гейб, ситуація явно розгорталася не в тому напрямку. Скоріш за все, лорд Марко не в захваті від факту існування нареченої. І ґракх би з ним, але ж артефакт! Як я дізнаюся, де захована ця клята штукенція, якщо навіть не підозрюю, якого вона розміру, кольору чи ваги. Не красти ж з університетських корпусів все, що здається мені достатньо цінним? 

Цікаво, що б зробила справжня Аделіна на моєму місці? Скоріш за все справедливо обурилася й чекала пояснень. Але Говард вимагатиме від мене результатів, та і я не особливо хочу сидіти, склавши руки. До приїзду подружжя Контаріні, моїх потенційних свекрів, ще є кілька днів, отже, я можу використати цей час максимально ефективно.

До моменту, як повернулася саламандра, я вже покінчила і зі сніданком, і з одяганням. Мало того: знайшла серед власних речей солідний товстий зошит у шкіряній палітурці й запхала його в відверто замалу за розміром дамську сумочку.

— Дізналася щось корисне? — поцікавилася я в напарниці.

— Хіба що те, яких місцевих жуків краще не чіпати, а які досить нічого на смак. Подробиці потрібні?

Я скривилася й заперечно хитнула головою, намагаючись не уявляти картину дегустації надто детально. 

— Так я і думала. То куди йдемо сьогодні?

Ящірка ковзнула по моїй спідниці до самої талії, намагаючись відшукати розріз, аби звично заховатися в підпросторовій кишеньці. Я перехопила її на півдорозі й опустила на підлогу:

— Я — в університет. А ось ти залишаєшся вдома.

— Тобто?! — її голос переповнився щирим здивуванням. — Я теж хочу подивитися місто, вдихнути аромати старих книг, наукових досліджень й перспективних з точки перепродажу проєктів.

Я присіла навпочепки й лагідно торкнулася пальцем ромбоподібної голови. Мені завжди вдавалося добре розуміти неперекладені у слова емоції цього магічного створіння. Зараз саламандру охопила дивнувата суміш розчарування, настороженості й підозрілості, ніби вона не хотіла відпускати мене без супроводу. Можливо, почувалася невпевнено на новому місці, можливо, просто налаштувалася на цікаву пригоду, а тут таке розчарування.

— Мені потрібні вуха й очі в домі, — терпляче пояснила я, проводячи пальцями вздовж гладеньких лусочок усіх відтінків золота, помаранча й лимону. Таких соковитих й пекучих на вигляд, ніби назва «вогняна» в саламандри з’явилося не просто так. — Відчуваю, тут точно щось відбувається. Слуги мовчать, хазяїв вдома немає, але мною опікуються, наче я найбажаніший подарунок до свята початку року. Дивно це все й підозріло. Може справжня наречена втекла не просто так? Хтось не каже усієї правди: чи то Говард, чи то ці Контаріні. Тому покрутися коридорами, посидь на кухні чи сховайся в кімнати для слуг: послухай й подивись, може, з’ясуєш, у чому річ.