Глава 4.4

— Тобто, друже мій, позбавити тебе можливості працювати день та ніч поспіль, — поблажливо пояснив Джакомо, весело махнувши рукою дівчатам. Ті одразу удали, що обговорюють щось між собою і зовсім не дивляться у вікно. Лаборант розчаровано зітхнув і покосився на свій брудний халат. — Тобі треба відволіктися, розслабитися і перемкнути увагу на щось менш масштабне, але значно більш приємне і привабливе, — продовжив він. — І от вдалий збіг: у мене якраз є запрошення на бал на честь річниці заснування університету. Ти маєш там бути, я точно піду. Ректор виділив на організацію рекордну суму. Буде маскарад, частування, зі столиці приїде струнний оркестр метра Бозетті. Тільки уяви: святкові вогні, музика, напої, юні адептки та досвідчені викладачки… І жодних заборон.

— Ти знаєш, я не прихильник марнування часу в танцювальних залах.

— Факультет матерії обіцяв створити ідеальне танцювальне покриття просто посеред парку. Я бачив їхні напрацювання, вони варті уваги. До речі, ось і твоє запрошення!

Він витяг із внутрішньої кишені сюртука під халатом білий конверт, оздоблений золотим тисненням у вигляді герба університету: сім символів Архітекторів магії, замкнені в коло з переплетених ліній, що не мали ні початку, ні кінця. Колись цей герб символізував постійні зміни магічних потенціалів і нескінченний пошук балансу між можливостями й цілями. Але із забороною магії часу чотириста років тому остаточно втратився і баланс. Архітектори магічних потоків та артефактів розгубили третину відпрацьованих технологій через викривлення напрямних, тому зосередилися на збереженні й адаптації того, що досі працювало. Архітектори пам’яті перейшли під безпосередній контроль корони. Архітектори знань перетворилися на адміністративних працівників та архіваріусів. Безпосередню дослідницьку діяльність продовжили лише маги простору й матерії, і, варто визнати, досягли неабиякого прогресу. Тож, якщо Джакомо правий і колеги Марко обіцяли щось дивовижне, то на це варто було поглянути хоч одним оком. Або навіть двома, якщо згадати, що баланс потроху відновлювався, бо з магією часу теж відбулися певні зміни, й в столиці вже кілька місяців працював офіційно визнаний сьомий Архітектор.

Ще пів хвилини вагань — і допитливість перемогла. Марко відкрив конверт і зачитав:

— Запрошуємо адептів та викладачів на святкування п’ятисотої річниці заснування Університету змінної магії. Форма одягу — святкова, дозволяється використання ілюзій та масок. Кількість супровідних осіб — не більше однієї. Університет приймає подарунки у вигляді добровільних внесків на спеціальний рахунок Першого Королівського Банку. Святкування почнеться двадцять четвертого листоцвіту о шостій годині вечора. Уже післязавтра ввечері? Щось я зовсім відстав від життя.

— Ти з іншого боку почитай, там перелік подій.

Марко перевернув картку і здивовано підвів брови.

— А я тобі про що, — задоволено хмикнув Джакомо. — Маскарад, парад вогняних ілюзій, вальс наосліп… Один турнір із «Зачарованих кісток» чого вартий, хоча хтось неодмінно обере «Фаро» й піде зі свята роздягнутий до спіднього.

— Дурний ризик, не вартий витрачених грошей.

— Сказав той, хто виграє за будь-яким картковим столом.

— Тільки не проти закладу. Заклад завжди має більший відсоток.

— Це точно. То як, розважимося?

З вікна долинув веселий дівочий сміх і аплодисменти, за ними — гул голосів. Схоже, адепти, як і Джакомо, перебували в хорошому настрої. Марко крутнув запрошення в руках і раптово кивнув:

— А давай. Врешті решт іноді справді варто відійти на пару кроків назад і подивитися на ситуацію під іншим кутом.

— Когось запросиш? Приміром, наречену.

— Ще не вистачало! Я не для того уникаю власної оселі, щоби привселюдно ганьбитися на балу. Університет — моя недоторкана територія.

— Як скажеш, як скажеш, — заспокійливо підняв руки Джакомо. — Мені вже час повертатися: перерахую зразки, розвезу реактиви по лабораторіях — і вільний до завтра. А ти?

Марко зітхнув, із жалем покосився на годинник і вичавив:

— Напишу звіт, прийму душ і відправлю когось додому по чисті речі. Боюся, на мене чекає диван у підсобці.

— Може, переночуєш у мене? Поступлюся тобі кімнатою.

— О ні, — рішуче похитав головою Марко. — Дякую за пропозицію, але мої проблеми не мають ускладнювати життя когось іще. Не хочу обтяжувати твоїх батьків, бабцю, сестру з її чоловіком та трьох племінників.

— Ну, визнаю, у нас трохи гамірно, — посмішка Джакомо стала теплою, наче сонячний промінь. — Втім у цьому є переваги: зайву людину за столом просто не помітять.

— Немає потреби, справді. Я подбаю про себе.

— Без камердинера та дворецького? — Джакомо картинно схопився за серце. — Який жах!

— В цьому є певні плюси: не мушу вислуховувати ввічливо замасковані нотації.

— Ох мені ці проблеми знатних лордів! Важке в тебе життя, ще і спати треба на шовкових простирадлах, а вони ж такі холодні!

— І не кажи. Суцільні страждання.

— Отож. Ну, не вішай носа. І до завтра!