Глава 4.2

Насправді Марко розумів, що зараз трохи лукавить. Якщо порівнювати теперішні результати випробувань з подіями двохмісячної давності, то прогрес був суттєвим.

Тоді він саме був у відрядженні, читав короткий курс з практичного розширення простору, який замовила університету велика будівельна компанія на півночі королівства. Яким чином їм вдалося отримати державну ліцензію на використання стаціонарних пристроїв тривимірних викривлень для житлових будинків, можна було тільки здогадуватися. Однак оригінальність та зухвалість самої ідеї викликала в Марко щиру зацікавленість: розширювати житловий простір шляхом використання магії було небезпечно через потенційну нестабільність, але чому б не відправити в примарний вимір димоходи, водопровід та каналізацію? Жодних зайвих запахів, звуків, та й геометрію приміщень псувати не треба. Так, обслуговування подібних комунікацій було втричі дорожчим й страшенно незручним, та й магічна обдарованість сажотрусів та сантехніків могла стати не аби якою проблемою в майбутньому, але Марко давно помітив, що охочих платити дурні гроші за в цілому непотрібні речі чомусь вистачало в будь-які часи, при будь-яких королях й економічних кризах. Іноді здавалося, що дехто з багатіїв відкрив новий різновид магії: фінансовий. Гроші з нічого, витрачені ні на що — таке жодному «просторовцю» не марилося.  

Тож тепер університет чесно відпрацьовував грант від будівельників, а молодий вчений нудився в невеликому курортному містечку, де з цікавого були лише елітні маєтки, тумани, дощ, гарячі джерела та музей копальні. На другий тиждень відрядження, за відсутності інших розваг, Марко туди навідався й чесно роздивився десятки стендів з багатою колекцією мінералів й шахтного обладнання. Призначення більшості дивних предметів було розтлумачено картинками й підписами, але біля однієї шафки молодий вчений не знайшов жодної таблички. Та й на полиці під склом лежав лише один маленький предмет — різьблена монолітна скринька з блискучого металу.

— Ми й самі не знаємо, що це, — стенула плечима доглядачка музею, до якої Марко звернувся за інформацією. — Здається, це щось з особистих речей перших господарів копальні. Передано в дар засновником міста. Можливо, якийсь зламаний артефакт, але його призначення невідоме. Він не працює, мертвий шмат заліза, хоча й красиво оформлений, бачите, які візерунки?

— Мертвий артефакт? — з надією перепитав Марко, який від нудьги вже був готовий хоч кажанів досліджувати. — Можу я подивитися ближче?

Доглядачка без жодних вагань відчинила шафку й простягнула артефакт привабливому й перспективному (особливо за місцевими мірками) викладачу. Та варто було Марко торкнутися ніби-то зламаного пристрою голою рукою, як одночасно сталося одразу кілька подій.

Перша — неочікувана, але нейтральна за наслідками — артефакт спалахнув вогнем й ледь не змусив вченого перелякано жбурнути скриньку якомога далі. Друга — більш романтична, хоча така ж неочікувана, — доглядачка вражено охнула, знепритомніла й ледь не впала. Звісно ж так, аби Марко її вчасно підхопив. Ну й третя — найзахопливіша на думку самого Марко — спалах енергії, що вирвався з артефакту, ефектно закрутив у вир добрячу частину музейної зали, разом зі стійками, експонатами й навіть частиною вікна. Простір (і усі предмети в ньому) витяглися, втратили звичайну форму й застигли, утворивши неабияке заглиблення в тривимірній реальності. Ще й стійке настільки, що розкручувати усе це назад довелося дві доби поспіль.

Простіше кажучи, з невідомої причини мертвий артефакт виявився не таким вже й мертвим.

Потім, звісно, довелося довго й старанно ізолювати артефакт від будь-яких сторонніх впливів й секретно транспортувати його до лабораторії в Сан-Фелісіо. Газетярі, звісно, не оминули увагою цю історію, тим більше, що за попередніми даними ця штука могла впливати на матерію в значно більш суттєвих масштабах. А перехід від обмежених короткочасних трансформацій до повноцінних постійних — це вам неабияка сенсація, панове. 

Добре хоч, знімків зробити не встигли, а служба магконтролю жорстко наполягла на нерозповсюдженні фактів. Кореспонденти зі шкіри геть дерлися, будуючи припущення щодо того, як використати можливості «скриньки» найбільш ефективно. А от Марко після серії тестових експериментів переконався лише в одному: він взагалі, повністю, ніяк, навіть трішечки не може передбачити результати роботи артефакту. Наслідки активації варіювалися від «нічого не сталося» до «вибачте, старенька капличка, що стояла тут сторіччями, посунулася на сто метрів».   

От і зараз він розклав по столу результати вимірювань, незадоволено суплячи брови:

— Ось тут, — гострий ніс олівця ткнувся у кілька рядків. — Під впливом невисокого теплового випромінювання спостерігається певне звуження смуги взаємодії. І під тиском теж. Але під температурою й тиском все знов летить псу під хвіст. Але мені вдалося підібрати цікаву композицію факторів, яка... Ай, краще показати.

Він махнув рукою в напрямку сусіднього приміщення, відокремленого від решти лабораторії спеціальним захисним склом, здатним не тільки витримувати, а й поглинати цілу купу побічних ефектів: від раптових коливань температур до просторових викривлень. За склом на такому ж скляному постаменті лежав вкритий візерунками металевий куб, що з легкістю помістився б на долоні дорослої людини.

Марко огорнув руки мерехтливим шаром ізоляційного заклинання, аби випадково не зіпсувати результат експерименту похибками від власної магії, а потім залишив на порожніх скляних підставках по різні боки куба два однакові тягарці, помічені лише різними кольорами. Червоний — ліворуч, синій — праворуч. Потім знову вийшов до лабораторії, стягнув ізоляційні рукавички й торкнувся єдиного провідника, що з’єднував приміщення.