Глава 4

— Ну, розказуй.

Джакомо Ролло, старший лаборант і за сумісництвом — найбільш допитливий колега Марко Контаріні, прибрав зі столу стос паперів для нотаток та стійку з різноманітними зразками для калібрування ваг і безсоромно всівся на вільне місце, буравлячи друга нетерплячим поглядом.

— Результати дослідження ще не готові. Втім, останні дані свідчать, що…

— Та я не про роботу, дурню, — в очах Джакомо танцювали шалені вогники, від чого його занадто худе й довге обличчя набуло трохи дивакуватого вигляду. Старший лаборант відділу просторових досліджень взагалі не вирізнявся привабливою зовнішністю. Темне кучеряве волосся безладно стирчало на всі боки, а величезний ніс, який наче навмисно приліпили криво й недбало, був приводом для глузування кожного нового потоку першокурсників. Втім на адептів Джакомо дивився поблажливо, з усіма іншими, окрім, звісно, завідувача господарчою частини, примудрився бути в спокійних ділових стосунках. — Я про твою наречену. Вона ж іще вчора приїхала, а ти все мовчиш і уникаєш будь-яких розмов про найцікавіше. То яка вона? Є, на що подивитися чи, — він провів долонями по не надто чистому лабораторному халаті й ляснув себе по стегну, — за що потриматися?

Марко хитнув головою і незворушно повернувся до переписування результатів вимірювання в комірки таблиці.

— Повністю відповідає всім уявленням про добре виховану леді з хорошої родини, яка поважає батьків і мусить виконувати їхню волю.

— І-і-і?

— Що саме «і»?

— Білявка чи брюнетка? Худенька чи з формами? Висока і смаглява, як усі мешканки островів, чи мініатюрна білошкіра красуня, якою були її мати? Вона весела пустунка, дурненька провінціалка чи рокова спокусниця?

— Власне, — Марко подарував колезі не надто схвальний погляд, — я волів би утриматися від обговорення моєї можливої дружини в такому тоні.

Джакомо розчаровано свиснув:

— Отакої! Ну й зануда ти. Невже і справді жодних подробиць? Ми ж усе одно дізнаємося так чи інакше.

— Не сумніваюся.

Марко підкреслено уважно вдивився в показники приладів, але Джакомо піднявся й обійшов стіл з іншої сторони, затуляючи світло.

— Не хочеш про зовнішність і характер, давай про важливіші речі. Ви вже цілувалися?

О кам’яну підлогу з гучним дзвоном розбилася випадково скинута пробірка. Марко покосився на уламки й перевів докірливий погляд на Джакомо.

— Не думаю, що це також вдалий вибір теми розмови. Аделіна Анастазі — леді. Не треба пліткувати про леді за її спиною.

— Отже, ще не цілувалися, — зробив закономірний висновок Джакомо. — Інакше б тобі не доводилося вигадувати виправдання. Вона що, огидна, як пересушена рибина?

— Вона… Ні.

— Її занадто суворо виховували?

— Я не…

— Вона грає в недоторканність чи тобі не вистачило шарму, щоб зацікавити дівчину? О, знаю, ти просто встиг ляпнути якусь нетактовну дурість або набрид їй нескінченними розмовами про дослідження. Лорде Контаріні, вчити тебе ще і вчити!

Марко важко відкинувся на спинку стільця, стягнув окуляри й потер втомлені очі.

— Я так розумію, що єдиний спосіб повернутися до тиші й роботи — це задовольнити твою цікавість?

— Саме так, пане вчений.

— Ну добре. Я нічого не ляпав, не набридав і навіть не намагався з нею поцілуватися з однієї єдиної причини: ми навіть не розмовляли одне з одним.

— Тобто як?

— Дуже просто: я був зайнятий.

Неймовірно лазурні очі Джакомо — єдина деталь зовнішності, над якою природа вирішила не знущатися — здивовано округлилися, але вже за мить на обличчі лаборанта відбилося сум’яття.

— А скажи-но мені, друже, — голос Джакомо немов патокою просочився, — це, звісно, лише припущення, але, знаючи тебе… «Не розмовляли» — це в сенсі «не розмовляли наодинці»?

— Ні. У сенсі «взагалі не спілкувалися». І не бачилися.

— Але як? — Джакомо від здивування аж розгубився. — Вона ж учора зранку приїхала? І мала жити у твоєму домі, ти сам казав.

— Все правильно. Аделіна Анастазі вже добу як мешкає в маєтку Контаріні. Але я — ні.

Джакомо картинно схопився обома руками за серце, пустив очі під лоба і сповз на найближчий стілець:

— О святі панталони! То ти тепер безхатько!

Марко невдоволено скривився, помітивши, що за звичним блюзнірством приховано розчарування і навіть тривогу. На думку деяких їхніх спільних колег Джакомо був легковажним роззявою, але Марко вже давно помітив, що звичка все перетворювати на жарт лише маскувала надмірне прагнення незграбного й замріяного друга зробити всіх навколо щасливими. Щоправда, у той спосіб, що здавався найкращим самому Джакомо, а не кінцевим отримувачам щастя, але все ж не оцінити добрі наміри друга Марко не міг. Тим часом лаборант розстібнув кілька ґудзиків на комірці халата і взявся обмахуватися підхопленими зі столу паперами.

— Присягаюся, я з тобою посивію. І як, дозволь спитати, вийшло так, що ти не живеш у себе ж вдома?