Глава 2

На два місяці раніше. Палерм’ю. Острови співдружності Королівств.

— Я цього не робитиму!

— Ще і як робитимеш! Це не найважче твоє завдання. У тебе буде все: сукні, дорогоцінності, гроші, увага титулованого чоловіка, навіть шлюб, якщо будеш достатньо розумною, аби не злякати дорогоцінну здобич передчасно. Інша б сказала «дякую» і руки б мені цілувала. А ти?!

Тека з документами на ім’я Аделіни Анастазі вдарила по столу зі звуком, який до огидного нагадував ляпас по щоці. Я здригнулася і щільніше втиснула голову в плечі, аби раптово не потрапити під гарячу руку Говарда. Насправді за весь час нашого із ним знайомства справжнього удару я зазнавала лише рази два чи три, не більше, втім, тіло пам’ятало ці моменти занадто добре й реагувало відповідно — неконтрольованим тваринним страхом.

— Ти хоч розумієш, що я роблю тобі послугу? — Говард вперся в підлокітники мого крісла й навис наді мною розлюченою чорною хмарою. Я мимоволі відсунулася якомога далі і втиснулася в затягнуту зеленим сап’яном спинку. — Скільки років я вкладався у твою освіту, виховання, сплачував за проживання в пансіоні? Одяг, який ти носиш, їжу, яку ти їси щодня, дах над головою, захист, сім’ю врешті решт, — його обличчя почервоніло, на лобі виступили краплини поту, — дав тобі я. — Ти винна мені не просто гроші. Ти винна мені життя, дорогенька. Тож перестань кривити свою безперечно милу мармизку й негайно берися до справи.

Говард різко випростався і відійшов до вікна. Роздратованим жестом штовхнув віконниці з пофарбованими в зелений колір дерев’яними жалюзі й пустив до кабінету яскраве сонячне світло разом із літньою спекою. Я полегшено зітхнула, уже непогано знаючи звички свого покровителя: якщо він вважає можливим розчиняти вікна й лаятися на мене так, що буде чутно перехожим на вулиці, то, вочевидь, планує переконати мене словами, а не чимось болючішим.

І розуміння того, що під вікнами маєтку Говарда Брамса не буває випадкових перехожих — тих, хто не є його чисельними охоронцями, боржниками, шпигунами чи такими ж «племінниками» та «племінницями», як і я, — суті справи не змінювало.

Звісно, я б могла нагадати, що мій так званий борг — не моя провина. Що взагалі-то, Брамс став моїм покровителем із власної ініціативи, коли я була шестирічною дитиною. До того ж дуже милою, вихованою та надзвичайно магічно обдарованою дитиною. Що вкладені в мою освіту кошти я повернула вже, мабуть, двічі чи тричі, створюючи для його людей різноманітні прилади, пастки та схрони, що потребували використання просторової магії. Що я і сама не раз і не два ризикувала свободою, аби виконати відверто незаконні доручення. Що свій одяг, крихітну кімнату з ванною на п’ятому поверсі старовинного будинку біля центра Палерм’ю, навіть продукти з ринку й підручники з магії я оплачую сама вже роки три.

Втім… З головою клану не сперечаються. Голові клану не пояснюють очевидні речі, які він навмисно ігнорує з певних причин. Голові клану — сім’ї, як кажуть на островах — у принципі не відмовляють, якщо хочуть жити.

Проблема полягала в тому, що цього разу йшлося не про примітивні крадіжки, хабарі, махлювання з картами або контрабанду. Йшлося, за деяких поправок, про продаж мого тіла за контрактом. Нехай і шлюбним.

Тому сказала я зовсім не те, що мусила б:

— Еньяне Говарде, мені шкода, що я зіпсувала вам настрій, але благаю Вас увійти в моє становище. Ви просите мене не про послугу. Ви просите мене вийти заміж за незнайому людину.

— Вдати, що виходиш, аби виконати основне завдання.

— Ми не знаємо строків. Тож, не виключено, що шлюб таки буде укладено.

— Все одно не бачу проблем.

— Але, — мої щоки спалахнули, — шлюб передбачає певні… зобов’язаності між чоловіком та дружиною.

— Доволі приємні, взагалі-то. Хіба ти іншої думки?

Я остаточно зашарілася, намагаючись не вилаятися вголос. Говард озирнувся, буквально пропік мене допитливим поглядом і раптово розреготався:

— От тільки не кажи, що ти досі не… ну… не набралася досвіду в цьому питанні.

Мені не залишилося нічого, окрім як заперечно похитати головою. Просторий кабінет еньяна Брамса, заставлений вишуканими меблями, оздоблений блискучою позолотою і оповитий ароматом стиглих апельсинів, раптово здався мені тісним і задушливим. Від хвилювання я зчепила пальці рук і незграбно засовалася в дорогому кріслі. Втім, на еньяна Брамса моє відверте збентеження справило таке ж враження, як, скажімо, прохання москіта не лупцювати його капцем.

— Ну то розберешся по ситуації. Вдаси, що в тебе голова болить, або що тримаєш якусь релігійну обітницю, скажімо, ще пів року. Та байдуже. Головне — дістань мені артефакт.

— Яку ще обітницю? — я в розпачі підскочила, забувши, що маю зберігати хоч якусь подобу спокою, якщо хочу виграти цю суперечку. — Умови шлюбного контракту максимально конкретні! — я підхопила зі столу теку, висмикнула з неї яскравий аркуш, вкритий вензелями і скріплений магічними печатками двох поважних сімейств, і процитувала: — Шлюб укладається не пізніше, ніж по досягненні нареченою двадцяти п’яти років. Наречена зобов’язується прикласти всі можливі зусилля для народження принаймні двох спадкоємців чоловічої статі або загальної кількості дітей не менше трьох осіб. — Я ледь не розірвала злощасну угоду на клаптики. — Позаминуле сторіччя якесь. Може родина цієї Аделіни Анастазі й дотримується настільки застарілих правил, але я тут до чого?

— Це давня традиція, на островах нею користувалися десятиріччями. Що тебе так нервує?

Я аж кліпнула:

— Те, що я взагалі не знайома з цим… як його… Марко Контаріні.

— Як і справжня Аделіна. Це лише питання взаємної вигоди: її родина отримує чималі фінанси, що дозволять підтримати й розвинути сімейний маєток, родина Контаріні — магічно обдарованих наступників.

— А що отримує сама Аделіна? — уїдливо поцікавилася я.