Глава 1

— Подати носовий шпринг! Вибрати слабину! Стоп вибирати!

Магоплав востаннє хитнувся на хвилях і м’яко штурхнув бортом обмотані мотузками дерев’яні колоди пірса. 

— Приймати кінець! Кріпи кормовий!

Я судомно вчепилася обома руками в бильця і видихнула:

— Ну нарешті, трясця ж твоєї матері! Дочовгали!

Люди на палубі пожвавішали. Нечисельні пасажири тицяли пальцем у бік на диво гарного портового містечка, матроси витягали з трюма тюки та пакунки, знизу долинало бадьоре пташине кудахкання й чиєсь фальшиве наспівування тарантели. Я ж із радістю підхопила свою єдину валізу й рушила вперед, як тільки швартова команда перекинула на берег східці.

— Ей, леді, почекайте огорожі!

— І так згодиться.

Я буквально пурхнула над водою, непогано утримуючи рівновагу попри довгу спідницю і вантаж. Може, благородній дамі, вдягнутій в довгу сукню, мереживні рукавички, вишуканий капелюшок і туфлі на нехай і невеличких, але підборах, було й недоречно стрибати по хитких дошках, але бажання знову відчути себе вільною людиною, а не замкненою в клітці куркою, виявилося сильнішим за обережність.

Вкотре, до речі.

— Леді Аделіна Анастазі?

На пірсі чекали двоє: солідний чоловік у стриманому сірому смокінгу та юнак-лакей у фірмовій лівреї. Чоловік дивився на мене трохи збентежено, хоча й шанобливо, а ось хлопець витріщився так, ніби збирався впасти переді мною на коліно й заспівати пару куплетів із популярної романтичної оперети.

От же бісова магія! Здається, я трохи перестаралася.

— Так, це я. А ви…?

— Матео Леоне, міледі, дворецький родини Контаріні. А це Лука, він допоможе із багажем, — дворецький обернувся до лакея й, не дочекавшись хоча б якоїсь реакції з його боку, злегка поплескав хлопця по плечу. Лука здивовано кліпнув, наче тільки згадав, де й чому знаходиться, і мигцем перехопив у мене валізу.

— В якій каюті забрати решту речей, міледі?

— Це все, що в мене є.

Його брови здивовано злетіли:

— Тоді віднесу до карети.

— А-а-а… — Я озирнулася навколо, зрозумівши, що серед натовпу, який вештався пірсом або чекав на забитій кінними й механічними возами набережній, декого немає.

— Лорд Марко Контаріні просив передати найщиріші вибачення через те, що не зустрів вас особисто, — абсолютно правильно витлумачив мою розгубленість еньян Леоне. — Його затримали невідкладні справи в університеті. На жаль, повідомлення, що ви приїдете на цілий тиждень раніше, ми отримали лише вчора, тож деякі проблеми не вдалося владнати вчасно.

— О, не страшно.

Це ж така дрібничка: не зустріти власну наречену, що їде до тебе крізь половину цивілізованого світу. З ким не буває? Втім… Я теж не була надто чемною дівчинкою: мандрувала одна, навіть без компаньйонки, ще й на судні, повному незнайомців — страшно сказати — чоловіків! Матросів, торговців, селюків… Виглядає трохи скандально, якщо ставитися до етикету традиційно. Але, дякувати Архітекторам магії й прогресу, який повільно, але докочувався до провінцій, переважна більшість мешканців сонячного Сан-Фелісіо такими дрібницями не переймалися вже років п’ять-десять.

— Тоді рушаймо.

Ми ледь проштовхалися до карети через натовп, що помітно ущільнився за той недовгий час, який швартувався магоплав. Я зацікавлено покрутила головою: кого вони зустрічають? Навряд прибуття у величезний порт нашого благенького судна має бодай якусь цінність для місцевих. Он скільки всього зашвартовано навколо: і звичайні пасажирські вітрильники, і вантажні судна з гвинтами на магічній тязі, і розкішні швидкісні яхти зі змішаною системою керування. Те старе, на швидку руку відремонтоване корито зі зрізаними щоглами, яке привезло мене в порт, не викликало нічого, крім бажання відвернутися.

— Вісник «Фелісіо-Роса», вісник «Фелісіо-Роса»! — загорлав підліток у двох десятках кроків від нас. Він розмахував у повітрі стосом газетних аркушів і постійно поправляв картатий картуз, що сповзав на очі. — Свіжий випуск! Сезонні зміни на ринку нерухомості: останній шанс зняти віллу в передмісті! Таємнича знахідка! Університет Змінної магії Інвертроуса береться за вивчення небезпечного артефакту! Новини зі столиці! Неминуче й скандальне розлучення Гейбів: хто володітиме величезними статками?

Перехожі пожвавилися і сунулися до хлопця, аби придбати газету. Хтось неввічливо штовхнув мене в плече, і я ледь не втратила рівновагу.

— Обережно, міледі, — сильна рука еньяна Леоне буквально затягла мене у відкритий екіпаж, — тут сьогодні трохи неспокійно.

— Це точно, — я потерла забите місце і продовжила роздивлятися людей, які квапилися по бульвару вздовж води. Їх не цікавили ні розкішні апельсинові дерева й затишні лавочки під ними, ні прекрасний краєвид, ні чисельні напіввідкриті торговельні павільйони з яскравими навісами, що вдало урізноманітнювали перші поверхи будинків. — А куди, власне, всі поспішають?

— Зустрічати «Серце моря», — дворецький вказав на струнке й гордовите судно, що саме увійшло в порт і тепер повільно рухалося до бокового причалу. 

— І що в ньому особливого? — я прикипіла поглядом до високих вигнутих бортів, зухвало піднесеному бушприту й бездоганно-білим трикутникам парусів, що підіймалися до фокової щогли. Інші паруси вже було складено й закріплено, але легенького ранкового бризу якраз вистачало для обережного маневрування серед лазурних вод і золотистих скель затоки. 

— О, усі ці люди вважають, що на його борту прибуває той дивний артефакт, про який уже третій тиждень точаться безперервні плітки в газетах. Тільки все це обман. Вдалий блеф, аби відвернути увагу юрми й дати науковцям спокійно зробити свою справу.

— Правда? — я невинно кліпнула очима й зі щирою зацікавленістю обернулася до дворецького. Як це — обман, якщо моя поява в місті аж на цілий тиждень раніше запланованого пов’язана саме із «Серцем моря» та його дорогоцінним вантажем?

— Суцільна, міледі. Артефакт уже доставлено. Саме через нього ваш наречений і змушений залишитися в лабораторії третій день поспіль.