Веселий ранок

Ліза відкрила очі й солодко потягнулася. Який чудовий ранок, вона виспалася, на дворі співали пташки, запах літа лоскотав нюх. А головне, зараз канікули і їй не потрібно йти в університет. 

У двері хтось тихо постукав, вони з легким скрипом відчинилися й почувся голос дівчини: 

-Леді Елізабет!.. Леді Елізабет, час прокидатися. 

Ліза різко піднялася з ліжка, від здивування вона широко розплющила очі й відкрила рот. 

-Це що? - прошепотіла дівчина. 

Кімната виглядала зовсім по-іншому. Велике ліжко, на якому сиділа Ліза, стояло посередині, зверху був балахон, трохи далі знаходилася софа, з лівого боку трюмо, у правому кутку камін, а у правій стіні вікно. А головне, всі речі були антикварні, хоч і нові. 

-Леді Елізабет, ви прокинулися? - мініатюрна брюнетка тихо зайшла в кімнату. 

-Ти хто? 

-Я - Мері, ваша прислужниця, леді. 

-А я хто? 

Мері здивовано подивилася на дівчину, але все ж відповіла: 

-Ви леді Елізабет, донька барона Е…

-Де ми знаходимося? 

Служниця знову дивно глянула, але без питань дала відповідь. 

-У Лондоні. 

-Який зараз рік? 

-Це… Здається 1854. - дівчина підійшла ближче. - Ваша матінка наказала мені покликати вас до сніданку. Я допоможу вам одягнутися. 

Ліза ніяк не могла відійти від шоку, тому просто дозволяла Мері робити з собою все, що тій заманеться. 

Усе про що Ліза могла думати: як жінки могли постійно ходити в цих корсетах. Дівчина вирішила, що все це сон, але він чомусь ніяк не закінчувався. Вона поснідала зі своїми батьками, які мали вигляд справжніх англійських аристократів ХІХ століття. Зараз вони з мамою п’ють чай у вітальні, але Ліза ніяк не може зрозуміти, що відбувається. 

-Елізабет, я б хотіла з тобою поговорити. 

-Я слухаю, мамо. 

-Ти знаєш, що нас запросили на званий обід до графа Донамора. Я хочу тебе попросити поводитися пристойно й забути свої витівки та розмови про права жінок. 

«Значить і в минулому житті я боролася за це. Це дає надію» - подумала Ліза. 

-Добре, мамо, я буду чемною.