Розділ 13

-Ну що, як минув вчорашній день? - Спитав мене за сніданком Рамір.

-Ти знаєш, Том виявився неймовірним розповідачем. Ми були і на центральній площі, і в якомусь небесами забутому провулку з дивною назвою, їли вуличну їжу і пили пиво, ой, каву. Дідько, ти нічого не чув. - Це ж треба так спалити хлопця.

-Слухай, я починаю хвилюватися за Тома і за себе. Ти його так описуєш, що я ревнувати починаю. Цікаво, хто перший повідкручує мені вуха: дівчина Тома чи Тарен?

-Але ж ми нічого такого не робили, тільки гуляли.

-Отож, але про це знаємо ми втрьох. А як щодо знайомих, що бачили Тома з тобою? А тепер подумай чи вірно ти зрозуміла обійми Тарена і Ірен?

-Та що там розуміти, вони цілувалися. Стоп. Я не називала ім’я дівчини. - Це що за хрінь така? - Рамір, ти нічого не хочеш мені розповісти?

-Ем, ні. Ти забула, точно говорила ім’я. - Чоловік зрозумів, яку дурницю утнув, тому підвівся зі столу і спробував відкланятись.

Та я ж дівчинка ще та паскудниця, тому схопила ножа і пригрозила кинути його в ногу чоловікові, якщо той не зізнається, що в біса тут відбувається. 

-Аміно, повно охорони в будинку, вони пов'яжуть в мить, а я не хочу травмувати тебе. І чесно не знав про затію Тарена та зовсім не розділяю його думок. Брат розповів мені всього кілька слів, вчора, коли шукав тебе. Можу тільки сказати, що Ірен це підставна особа.

Овва! Оце так новина. Тобто вони знайомі.

-Переживав, що до мене в команду ніхто не прийде і підсунув свою знайому?

-Дівчинко моя, ти вся в роботі. - Рамір зітхнув і підійшов до мене. Обережно відібрав ножа і заглянув у вічі. - Тарен мене вб’є, але за тебе боюся більше. Аміно, він хотів показати тобі, що можна бути і жіночною, і сильною. Ну і хотів, щоб ти приревнувала.

-Що? То це все був жарт? Якась безглузда гра? А ті обійми? Просто по-дружньому? - У душі знову сколихнулися біль і відчай.

Я забрала чоловічі руки зі своїх плечей і почала відступати. Ненавиджу, обох. Це така любов? Та до біса її тоді, краще буду сама.

-Том, ти де? Ми йдемо! - Крикнула я і побігла до дверей.

-Амі, зачекай, не роби дурниць. Він тебе дійсно любить, я ж бачу.

-Та пішов ти, разом зі своїм братом, - крикнула я не обертаючись і наштовхнулася на Тома. - Слухай, в тебе який-небудь транспорт є? Так покататись захотілось.

-Аміно стій. Томе, не смій, - почула в спину і гупнула дверима.

На вулиці чекав невеликий сюрприз. Будинок такої важливої персони, звісно, охороняється, тому просто вийти нам не дали. До нас наближалося двоє. І це все? 

-Рамір, ти забув, що я спершу бодігард, тоді вже леді! - Крикнула я, точно знаючи, що чоловік стоїть і спостерігає. - Томе, допоможеш?

-Бити своїх? Пробач, але не можу, - і мене схопили ззаду.

Чоловік обійняв так, щоб затиснути мої руки та поволік кудись. Я пручалася, намагалася вкусити, підчепити ноги чоловіка, била головою в підборіддя, та мене лиш міцніше стисли. От сволота! Гад, нікчема, бісів син. Всі чоловіки однакові! Такі думки крутилися в моїй голові, доки я не побачила, що затягнули мене не в дім. Раптом, під рукою відчула пістолет, витягнула його і притисла до чоловічої ноги.

-Відпусти, бо прострелю ногу.

-Аміно, заспокойся, я не бажаю зла, - почав говорити Том, та поволі розтискати обійми. - Не знаю, що там у вас трапилось і куди ти тікаєш, але проти своїх я не піду. Вибач, та ти мені ніхто, повинна була зрозуміти на чиєму я боці. 

Я направила зброю на чоловіка:

-Дай. Мені. Піти.

-Тільки зі мною. До кінця цього дня я маю забезпечити твою безпеку. Тому віддай мені пістолет і вдягай оце, - в руках чоловіка з'явився шолом.

Виявляється мене притягнули в гараж. Ми вивели мотоцикл, прокотили його до воріт і тут вони почали відкриватися. Я думала це Том звільняє нам дорогу, ще й здивувалася, що нас так легко відпускають. Але на територію садиби заїхало чорне авто. Звісно ми так і стояли збоку. По команді я сіла на залізного коня, та в останню мить обернулася, і не втрималася, щоб не відкрити шолома. Ні, це сон, це глюки. З автівки вийшов Тарен, йому на зустріч вибіг Рамір і подивився на мене.

-Тома не сварити! Адьйо! - Прокричала я, відправила повітряну цьомку, встигла помітити здивовані погляди і обійняла чоловіка.

Ха, от тепер нехай ідуть до біса. Один намагається виправити мене, інший взагалі зрадник.

Вітер щосили хотів втримати нас, вперто ставав на шляху. Я міцно обіймала Тома і на силу стримувала свої емоції. Те, що ми приїхали, зрозуміла, коли чоловічі руки накрили мої і спробували роз’єднати їх.

-Пробач, дай мені хвилину і я вгамуюся. А взагалі можеш їхати назад. Скажи тільки де ми.

-Мені пан Рамір голову відірве. Давай краще прогуляємось. А ще раджу озирнутися навколо.

Що я і зробила. Виявилося, що ми стоїмо на горі, а під нами шумить річка і колихається  безмежне море зелені. Яка краса. Так би і пірнула на зустріч вітру, в обійми дерев. Я заплющила очі. Болить, як же болить. Рве на шматки нещасне серце, хочеться вити і кричати. Чому? Що я роблю не так? Чому не можу насолоджуватися кожним моментом свого життя, радіти, любити? Все хочу бути кращою, зручною, щось комусь доводжу. Як навчитися любити себе? Мабуть, на ці запитання ніколи не буде єдиної відповіді, адже всі ми різні. Комусь достатньо щоранку посміхатися своєму відображенню в дзеркалі, а хтось має вчитися заново довіряти людям. А що ж мені необхідно? Я завжди була впевненою і сильною, вперто рухалася вперед. Навіть осмілилася напроситися на стажування до Тарена. А тут побачила його в обіймах іншої і так ганебно втекла, хоча могла натовкти обом пики.

-Томе, що ти подумав, коли вперше мене побачив? Яке враження було?

-Чергова дівчина боса. Симпатичне личко, спортивна фігура, точно не місцева, трохи скована, можливо, сором'язлива. - Чоловік сів поруч на траву.

-А тепер що скажеш?

-Божевільна.

-Мда, невесела перспектива. Он чого  мене кидають чоловіки. А це відштовхнуло б тебе, якби ти… ми… були парою? - Ну от, знову червонію, давненько такого не було. - Я не натякаю ні на що, просто цікава думка чоловіка.