Глава 15. Як усе було насправді

Пожовкле листя кружляло в танці з осіннім теплим вітром. Багряні листочки линули в один бік, на мить зупинялися, перекручувалися та опадали в протилежному кінці. Лана в душі почувалася точнісінько так, як ці крихітки. Вона обдумувала всі деталі свого розслідування, слідувала за певним ланцюжком, заходила в глухий кут, оберталася та починала все спочатку. Після зустрічі з Яною вирішила прогулятися вечірнім містом. В неділю тут було гамірно, людно й не так самотньо.

Мирон кохав Карину, а вона його ні. Навіщо ж тоді вийшла заміж за нього? Багатство? Тепер Лану вже нічого не дивувало й сестра, яку мало не боготворила, видавалася меркантильною особистістю. Вдосталь наблукавшись та подумки загнавши себе в пастку, Лана вирішила повернутися додому. Але там на неї чекав новий сюрприз. Як виявилося, вона залишила відкритим кран у ванній кімнаті й затопила не лише квартиру, яку винаймала, але й сусіда знизу. Він зателефонував до власниці й та зі скандалом вимагала від Лани виселення. Однак коли Лана захотіла глянути на завдану шкоду сусіду, їй не дозволили цього зробити.

Згодом вона стояла біля під’їзду з валізою та ледь стримувала своє обурення. Лана не знала, куди податися. На одну ніч могла поїхати до готелю, але постійне перебування там дороге. Пошуки нової квартири могли зайняти не один день, а заощаджень залишилося не так багато. Спочатку відшукала в телефоні номер Сергія, який сам напрошувався допомогти, але так і не натиснула кнопку виклику. Карі очі примружилися, а губи зімкнулися в одну тонку лінію. Вона точно пам’ятала, що перед виходом не відкривала кран та й сантехніка у квартирі була новою, а, отже, не могла сама зламатися… Мирон. Невже це справді влаштував Мирон? Це так він вирішив змусити її поїхати?

Лана скривилася, на душі зробилося гірко, щоками полилися сльози. Як же так? Невже він справді такий жорстокий? Обурення заволоділо її серцем і тілом. Лана злилася і нічого не могла зі собою вдіяти. Її охопила жага до справедливості. Тіло все тремтіло, а розум затуманився настільки, що вона викликала таксі та поїхала до будинку Мирона.

Надворі давно стемніло й будинок Мирона красиво освічувався по  периметру, мов у казці. Лана вхопила свою нелегку валізу та попросила таксиста почекати. Її хода була впевненою, зухвалою, нетерплячою. Кучері розвівалися у різні сторони, а обличчя пашіло від злості. Вона довго стукала у вхідні двері, поки Мирон не відчинив їх. Він виглядав сонним, спантеличеним та навіть занепокоєним, а коли перевів погляд на валізу, то ще й занурив долоню у волосся, наче намагався таким чином розбудити заспаний мозок.

Лана вичекала декілька секунд, а тоді увійшла всередину, зачепивши боляче його плечем. Валізу так і залишила на порозі, наче очікувала на допомогу слуг, або ж самого Мирона.

- Там таксист чекає, розрахуйся з ним, - мовила настільки природньо, наче кожного дня ось так приїжджала до нього.

На диво, Мирон ніяк цього не прокоментував. Він мовчки вийшов у двір, а через хвилину повернувся разом з валізою Лани.

- Я обіцяв тобі заміжжя? Золоті гори? Покровительство? – його уста смикалися, ледь помітно усміхаючись.

- Ти обіцяв змусити поїхати, але я не поїду! – викрикнула Лана. - Як ти міг так вчинити? Ти чоловік чи хто?

Лана накинулася на нього з кулаками й колотила його в груди. І ці удари були далеко не жіночими, бо за період перебування в інтернаті встрявала не в одну сутичку.

Мирон так і стояв декілька секунд незворушно, а тоді одним різким рухом вхопив її зап’ястя та посадив силоміць на диван у вітальні.

- Вгамуйся! Я тебе попереджав!

- А я не підпорядковуюся тобі! Мені нікуди зараз йти… і все через тебе.

- Лишайся на ніч тут, - Мирон залишив її, а сам попрямував до сходів. – А завтра йди, куди завгодно, але я не панькатимуся з твоїми невгамовними істериками.

- Грубіян!

- Істеричка!

Лана нахмурилася та намагалася бодай трохи заспокоїти свої розбурхані нерви. Поступово дихання вирівнялося, а залишки розуму почали повертатися зі своїх схованок. Вона оглянулася навкруги. Мирон пішов спати, залишив її тут і дозволив заночувати. Лана швидко встала та пішла в сторону майстерні. Більше не боялася бути спійманою. Було байдуже на все. Але тут її чекало розчарування, двері були зачиненими на замок. Вона оглянула кухню, вітальню, підсобне приміщення, а тоді тихими кроками почала підійматися сходами. Коли вийшла на другий поверх то застигла на місці. Мирон знову кричав уві сні. Цього разу голосніше, більш розбірливо, але в голосі відчувалися відчай та зневіра.

Лана хотіла пройти повз кімнати, з якої линув голос, але не могла ступити й кроку далі. Серце рвалося на шматки, коли почула:

- Карино, не роби цього! Ми можемо почати все спочатку!

В цю мить нею володіли жаль, ревнощі, безпорадність. Водночас хотіла розгадати павутиння таємниць, але й вгамувати біль Мирона.

- Ти ніколи не кохала!

Ця фраза остаточно пробила всю ту оборону, яку Лана так вміло вибудовувала. Невидима сила потягнула її до дверної ручки й через мить вона стояла біля великого ліжка, на якому кривився від душевного болю Мирон. Лана намагалася розбудити його, але водночас боялася побачити в очах ту ж зневагу, що й у ресторані. Вона сіла на край ліжка, а тоді прилягла поруч та легенько обійняла чоловіка. Уві сні він здавався пораненим орлом, в якого ніяк не гоїлися крила. Коли він не спав, то здавався сильним, войовничим, суворим, а уві сні відпускав себе, свої біль та розпач.