Глава 12. Є ще дещо.

Дрібний дощ зрошував автомобіль, який впевнено маневрував ранішніми дорогами, нагадуючи про затяжну тужливу осінь. Настрій Лани нагадував погоду за вікном й дощ на душі ніяк не бажав припинятися. Вона перевела погляд на Мирона та зіщулилася. Могла скільки завгодно списувати свій стан на холод, але насправді помітно хвилювалася. Сьогодні перед роботою Мирон заїхав за нею, щоб разом відправитися в охоронну службу та детально переглянути відео з камер спостережень ресторану. На всі її відмовки чи заперечення реагував холодно і безапеляційно.

- Хіба в ресторані сьогодні не багато роботи? – ледь чутно мовила Лана, - п’ятниця ж… сьогодні заклад кишітиме відвідувачами.

- Впораються без тебе.

- Чому я повинна їхати з тобою? Я ж усе розповіла тобі. А там ще й покажуть… - не вгавала Лана.

Її голос із звичного поступово переходив на писк, а згодом й зовсім охрип. Боялася, дуже боялася того, що Мирону покажуть попередні всі відео й він дізнається про її невдале шпигунство в його кабінеті. А бути поруч з ним в цю мить – найжорсткіше покарання.

- Бо ти бачила того хлопця, - зітхнув Мирон, - можливо, коли переглянеш відео, то ще щось згадаєш.

- А не краще звернутися у поліцію? – бовкнула, не подумавши, - тобто... так було б правильно.

- Не хочу поліцію, - фиркнув Мирон, а Лана блаженно заплющила очі та видихнула.

- Хіба вони не могли відправити тобі відео, чи надати доступ?

- У мене зник доступ, я намагався вчора ввечері переглянути все, але хтось заблокував мій доступ.

- Дивно, - нахмурилася Лана. Складалося враження, що крім неї ще хтось копає під Мирона.

- Так, і вся ця дивина почала зі мною відбуватися саме з твоєю появою.

Останні слова Мирон сказав впевнено, без усмішки й жодного натяку на жарт. А коли автомобіль зупинився на червоне світло, то ще й повернув голову до Лани та вп’явся в неї синіми безоднями. Він свердлив її, вивчав емоції, втягував у себе реакцію на свої ж слова. Наче бажав розгадати, але ніяк не міг, або ж боявся дізнатися правду.

- А до мене? – мовила розгублено Лана, але ні на секунду не відвела погляд. Витримала весь натиск та дошкульні розглядання, - до мене в тебе було розмірене та спокійне життя?

Очі Мирона оживилися, блиснули хижістю. Він не спостерігав за світлофором, але знав, що колір перемкнувся і знову втупився на дорогу. Лана ж стиснула руки в замок та знервовано перебирала пальчиками.

- Ти любиш багато розпитувати.

- А ти ні?

- Я і не заперечую.

- Тоді чого мені заборонено?

- Тобі не заборонено розпитувати, але не накопай зайвого.

- Знову погрози?

- Не плутай застереження з погрозами, - впевнено відповів Мирон, паркуючись біля охоронної фірми, - я не зроблю тобі нічого поганого.

- Я про це й не думала, - зітхнула Лана, - чи є хтось, кого я маю боятися?

- Не мене, лебідко, не мене.

Мирон вийшов з автомобіля та попрямував до головного входу. Лана намагалася приховати своє спантеличення від розмови й дріботіла маленькими кроками, щоб встигнути за чоловіком. Вона прекрасно розуміла, що саме сьогоднішній день буде вирішальним для неї, бо якщо Мирон побачить її ганьбу в своєму кабінеті, то про подальше розслідування не може бути й мови. Однак вагалася, як правильно вчинити. Розповісти йому всю правду, чи вигадати щось безневинне, аби приховати істинну причину копирсань в його житті.

Через якихось десять хвилин обоє сиділи в кабінеті працівника компанії та очікували перегляду на моніторі комп’ютера. Високий русявий чоловік довго заминався, наче боявся сказати щось важливе. Мирон запитально вигнув брови та не спішив розпитувати. І тільки Лана почувалася так, наче сиділа не на м’якому кріслі, а на голках або розпеченому вугіллі. Тіло все поколювало, а до лиця приливав жар. Краще б вона провалилася під землю, ніж очікувала свій крах.

- На жаль, ми не зможемо показати вам відео за вчорашній день, - винувато мовив чоловік, який перед цим представився Романом.

- Чому ж? – спокійно спитав Мирон.

Лана нахмурила брови та затримала дихання, почергово спостерігала за обома чоловіка й ловила кожну репліку. Тільки зараз зрозуміла, що лякається не свого викриття, а розчарування. Вона пропри все боялася побачити розчарування в очах Мирона.

- Камери були вимкнені.

- Тобто? Як таке можливо?

- Хтось вимкнув камери, - мовив спокійно чоловік, - не пошкодив, а вимкнув, сьогодні зранку вони увімкнені.

- Зрозумів, - Мирон кипів від злості, яку намагався приховати.

- Є ще дещо, - продовжив Роман, зиркнувши недовірливо на Лану, - ми можемо поговорити наодинці?

Дощ розійшовся не на жарт. Лана чекала в машині Мирона й прислухалася до кожного звуку. Нерви були натягнутими, мов тоненька жилка на дорогому намисті, яка при кожному невірному рухові могла порватися. Краплі дощу віддавали глухими ударами по голові й секунди очікування перетворювалися на хвилини, а хвилини ставали годинами. Лана свердлила поглядом головний вхід охоронної фірми, а коли з нього вийшов Мирон, то зіщулилася ще більше. Він крокував впевнено, не оглядаючись та не зупиняючись ні на мить. Але коли підійшов ближче до авто, то сповільнив кроки й заглянув в очі Лани. Від цього споглядання Лана почувалася незатишно, тілом пройшовся озноб, а змучене серце прискорило свій ритм.