Глава 11. Сон

Надворі давно стемніло. Вуличні ліхтарі освітлювали вузькі дороги яскравим світлом. Лана стояла незворушно біля вікна ресторану та заворожено спостерігала за нічним містом. Зовсім скоро за останнім відвідувачем зачиняться двері й вона спокійно вирушить додому. Хоча, дівчина могла зробити це раніше, але чомусь не спішила.

Минув тиждень з часу їхньої розмови із Сергієм. Лана безліч разів обдумувала кожне слово, відтворювала в голові емоції чоловіка, вишукувала натяки в інтонації, але все одно ще більше плуталася. Після тієї бесіди вона остаточно загнала себе в глухий кут і не знала, як звідти вибратися. Мирон же поводився якось відсторонено, наче й не було тієї щирої розмови між ними. Сергія Лана бачила зрідка, але він був завжди привітним та дружелюбним. А що, як Сергій справді не ворог? І бажав їй добра, прагнувши захистити від небезпеки?

Дівчина провела поглядом останнього відвідувача та збиралася йти на кухню, але, минаючи кабінет Мирона, почула дивні звуки та стогони. Вона не одразу зрозуміла, що відбувалося. Спочатку боялася відчинити двері, але коли чоловічий голос перейшов на крик, то таки натиснула долонею дверну ручку. Вона добре пам’ятала, що Мирон перебував сам в кабінеті, так як цілий вечір провела в головній кімнаті ресторану, й не помітила, щоб до нього хтось заходив.

Чоловік лежав на дивані в кутку, його очі були міцно заплющеними, а кулаки затиснуті до побіління кісточок. Все обличчя покрилося потом, а міміка видавала жахіття, які він, очевидно, бачив перед очима.

- Ні, Карино! – кричав Мирон, - не роби цього!

Лана напружилася, розуміла, що йому сниться кошмар з Кариною і мала б обережно розбудити його. Але він говорив і кожне наступне слово вводило в ступор. Біля вікна зашаруділа штора й Лана підскочила, а коли перевела погляд у куток, то побачила там постать хлопця, який втікав через вікно. Вона швидко підбігла до нього, але не встигла впіймати, бо він вистрибнув та побіг уздовж вулиці. Перше, що спало на думку, - це злодій. По іншому не могла пояснити його присутність тут. Але як він потрапив у кабінет? З головної зали ресторану він не заходив, вона б помітила. Вікна в кабінеті Мирона переважно зачинені й зі двору їх не відкрити. Голова боліла усе більше від нелогічних домислів, але Мирон далі стогнав уві сні й вона підійшла до нього.

- Це ти вбила нас! – говорив чоловік, - не треба, Карино!

У Лани серце розривалося від його мук. Важко було бачити сильного та впевненого в собі чоловіка таким слабким і знесиленим. Хоч би як їй було важко слухати ці стогони та крики, але все ж заплющила очі, стиснула долоні в кулаки й не будила його.

- Я тобі цього ніколи не пробачу, Карино! Ніколи!

Мирон напружувався, на міцній чоловічій шиї виступили затверділі вени. Піт котився з обличчя, а очі мружилися усе сильніше. Його обличчя сковував не страх. Лана добре розуміла, що це був не фізичний біль і не боязнь чогось. Його боліли серце та душа. Настільки, що він боявся зізнаватися собі в цьому при свідомості й лише уві сні припиняв контролювати себе. Вона навіть забула про дивного хлопця, якого побачила при втечі з кабінету. Зараз хвилював лише Мирон та його емоційний стан. Лана ступила крок до дивану та присіла навпочіпки.

- Мироне, прокинься. – Чоловік не реагував, - це всього лише сон.

Вона доторкнулася до його руки й в цю мить чоловіча долоня міцно схопила її за зап’ястя. Було боляче, але не грубо. Цей жест більше нагадував щось інтимне та рятівне, щось, що могло існувати лише в дуже близьких людей. Пошук підтримки, опори, розуміння. Лана накрила іншою рукою його долоню та легенько погладила. Вона добре знала, що при кошмарах не можна різко будити людину, тому хотіла зробити це якомога обережніше.

Поступово захват Мирона став слабшим, а тіло більш розслабленим. Лана полегшено видихнула, коли він нарешті розплющив повіки. Його сині очі нагадували більше морську каламутність на дні. Погляд був розфокусованим та розгубленим. Його рука досі стискала зап’ястя Лани й не спішила відпускати.

- Що ти тут робиш? – мовив він хриплим голосом.

- Ти кричав… - пробубніла Лана, - я думала, щось сталося.

- Думала? – мовив грубо Мирон, - я не кликав тебе.

Ця грубість водночас дивувала та тверезила. Вона різко вирвала свою руку з його захвату та зціпила зуби. Хотіла допомогти, а натомість отримала злість у свій бік.

- Що б тобі не снилося, - мовила вона, вставши, - ти це заслужив.

Лана вибігла з кабінету та одразу ж попрямувала до барної стійки. Вона хотіла якнайскоріше піти з ресторану та опинитися наодинці. Будь-де, тільки не поруч з цим чоловіком. Всередині вирував справжній ураган. Водночас в голові карбувалися слова, свідком яких стала, а з іншого, - хвилювалася. І цього разу мусила визнати, що думала не про сестру, а про Мирона. Його муки засіли перед очима й не бажали зникати.

Він мучився, підсвідомість мордувала його зі середини. І навіть реакція, якою зустрів Лану, багато про що говорила. Саме так поводиться людина, якій без дозволу залізли в душу. На мить вона зупинилася та різко розвернулася. Як же Лана могла забути? Той хлопець, якого бачила… Швидкими кроками вона опинилася знову біля кабінету й без стуку та всяких прелюдій забігла всередину. Мирон сидів на тому ж дивані, спершись на долоні.

- Що? – мовив він, але вже спокійнішим тоном. – Хвилюєшся, чи зі мною все гаразд? Не маленький, впораюся.

- Я буду повною дурепою, якщо хвилюватимуся за тебе, - прошипіла Лана.