Глава 9. Потрапити в пастку

У кабінеті виникла очікувана пауза. Серце Лани в цю мить стукотіло так, що, здавалося, вистрибне з грудей. Вона пильно стежила за кожним жестом та мімікою Мирона. Його не здивувало це запитання, кутики губ ледь помітно підійнялися, але всього лише на мить, після чого уста зімкнулися в одну пряму лінію. Він і до цього моменту дивився лише в очі Лані, але зараз цей погляд став гострішим, холоднішим та надто пронизливим. Вона відчула холод на шкірі, тіло враз вкрилося мільйонами неприємних сиріт. Хотілося зіщулитися та вибігти з цього кабінету. Але не могла, попри все жадала почути відповідь. І Мирон заговорив:

- Ти навіть не уявляєш, наскільки потрапила в ціль.

- Розкажеш? – йшла напролом Лана.

- Це довга історія і не для твоїх вух.

- Гаразд, - вона заплющила на мить очі та глибоко вдихнула, тоді розплющила й продовжила, - а ти? Ти не розчарував її?

- Можливо, не виправдав очікувань.

- Добре, що ти це визнаєш, - пробурмотіла вона собі під ніс.

- Перепрошую?

Мирон нахилив голову та вигнув здивовано брови. Лана була впевнена, що він добре почув її останню фразу.

- Кажу, що визнавати помилки це добре, і неважливо, коли. Ніколи не буває пізно.

- Ти визнаєш?

- Так, коли помиляюся, то виношу це для себе, як урок. Ти ж хотів поговорити по роботі?

Лана навмисне перевела тему, бо одна справа спілкуватися про нього й дізнаватися щось нове про Карину, й зовсім інша, - говорити про неї. Себе вона не любила нікому показувати справжню. Ще з інтернату пам’ятала, чим більше люди знають про тебе, тим болючіше можуть вдарити по слабких місцях. Лана давно виросла, інтернат позаду, але звички залишилися.

- Так, нам потрібно поїхати до Оксани з Вадимом. Там відбудеться зустріч з дизайнером. Але перед тим заїдемо до мого дому, я там залишив документи та деякі ескізи.

- Додому? – напружилася Лана.

- Якісь проблеми?

- Жодних, - впевнено мотнула головою дівчина.

Вона мріяла про це з першого дня перебування в цьому місті. Нарешті вдача почала усміхатися їй. Вона мусила побачити будинок, в якому жила Карина, побувати в ньому, пройтися кімнатами. Можливо, саме там вона зможе віднайти ще якісь підказки. Сама напроситися в гості не могла, а ось так ненароком, за згодою власника… Чом би й ні?

Дорога до передмістя зайняла тридцять хвилин. Особисті теми, як і запитання, більше не підіймалися. Гнів Лани сидів глибоко всередині та більше не виказував її. Вона навчилася контролювати себе біля Мирона, або ж хотіла так думати. Вони під’їхали до приватного двоповерхового будинку з червоної цегли. За воротами красувався доглянутий газон та безліч доріжок, вимощених бруківкою. Коли зайшли всередину, то спочатку потрапили в передпокій, а після цього їх зустріла розкішна вітальня в коричневих відтінках.

- Заходь, - махнув рукою Мирон, я візьму документи і поїдемо.

- Гаразд, але я б… - запнулася Лана, - чи можу я скористатися вбиральнею?

- Звісно, ось туди по коридору, - показав Мирон за сходами, - там гостьовий санвузол.

- Дякую.

Лана тремтіла, мов осінній листочок, що гойдався у різні сторони від мінливого вітру. Вона не знала достеменно, що шукати, але намагалася вловити кожну деталь в будинку, хоч і добре розуміла, що за чотири місяці тут могло все кардинально змінитися. Вона пройшла за вказаним напрямком. За величними дерев’яними сходами справді був коридор і декілька дверей. Спочатку відчинила перші й натрапила на вбиральню, але оминула її.

Лана розуміла, що, скоріш за все, спальня Мирона та Карини знаходилася на другом поверсі, але туди без дозволу не могла піти, тому вирішила глянути, що за наступними дверима. Вона йшла тихенько й ця тиша ще більше напружувала. Її рука вхопилася за клямку й двері прочинилися на маленьку шпаринку. Її погляду відкрилася затемнена кімната з безліччю фотографій на стінах та на шнурках. Виглядало все так, наче це була майстерня фотографа. Цікавість взяла верх і вона вчепилася за ручку, щоб краще прочинити двері та зайти. Зрештою, завжди можна сказати, що помилилася кімнатою. Але не встигла вона ступити й кроку, як чоловіча рука боляче схопила за зап’ястя.

В цю мить перед очима Лани пронеслося все її життя. Чомусь ототожнювала цей захват руки саме з кінцем. Вона напружилася, в горлі пересохло й Лана важко ковтнула, лише після цього повільно обернула голову. Очікувала зустрітися з докірливим поглядом синіх очей, але на неї здивовано споглядали сірі.

- Сергію? – зраділа на мить Лана. – Що ти тут робиш?

- Серйозно? Тебе саме це цікавить зараз?

- Ні…тобто… я шукала вбиральню. Мирон сказав по коридору…

- Ти пропустила, - Сергій примружився, оглянувся, а тоді додав, - дивно, що ти не заглянула в ті двері, а одразу сюди попрямувала.

Його тон був підозрілим, а погляд дошкульним. Наче намагався розсекретити спецагента на черговому завданні. Лана не збиралася виправдовуватися. Завжди знала, що найкращий захист це напад.

- Зазвичай, вбиральні десь у кінці, тому я й пішла в кінець. Сергію, - усміхнулася вона, - ти дивишся на мене так, наче я зробила щось протизаконне.

- Не зробила, але дивно бачити тебе тут.

- Ми маємо зустрітися з Оксаною та Вадимом, а Мирон забув удома якісь документи. Тому сказав, що спочатку заїдемо за ними, я лише хотіла у вбиральню.