Глава 5. Кохання існує

Автомобіль плавно виїхав на дорогу, легкий дощ зрошував лобове скло, а пожовкле листя кружляло від осіннього вітру. Лана неуважним поглядом стежила за високими будівлями, кав’ярнями, одинокими перехожими, але насправді нічого перед собою не бачила. В очах досі спалахувала довідка про вагітність Карини, яку дивом знайшла та присвоїла собі. А де дитина тоді? Так і кортіло спитати. Вона на мить повернула голову до Мирона, який зосередився на дорозі, та привідкрила рота, але він знову випередив її:

- Щось сталося?

- Не зрозуміла?

- Ти дивна, наче примару побачила. – Мирон на мить повернув голову до Лани, сині безодні засмоктували в себе, знерухомлювали та ще більше порушували рівновагу, - хоча… тобі пасує ця дивина.

- Справді? – нахмурила брови Лана. – А ти не дивний? По твоєму, це нормально в перший робочий день запрошувати свого адміністратора на сніданок?

- Але ж смачно було, - усміхнувся Мирон.

- Безперечно. – Пробурмотіла Лана та відвернула голову.

Далі дорога проходила в тиші. Але ця тиша не була гнітючою чи бентежною, скоріше, заспокійливою і потрібною обом, - Лані, щоб вгамувати своє хвилювання і бурю емоцій від побаченої довідки, а Мирону, щоб зрозуміти її. Він постійно хмурився, стискав міцніше кермо й ледь помітно хитав головою. Час від часу зиркав на Лану й помітив, як вона оживилася, коли автомобіль заїхав на свіжо вимощену бруківку біля нового ресторану.

Це було нове приміщення, яке потребувало суттєвих вкладень та капітального ремонту. Мирон викупив цю будівлю більше тижня тому й планував найближчим часом реалізувати новий проєкт. Але він не хотів робити цей ресторан схожим на інші, якими вже управляв. Цей заклад був привабливим тим, що знаходився на невеликій вулиці, по якій зрідка роз’їжджали автомобілі. Всередині було просторо, а у внутрішньому дворі доволі світло.

Лана чемно крокувала за Мироном, але не рівнялася з ним. Було в цьому щось інтуїтивне, на психологічному рівні. Таким чином відчувала, що тримається осторонь від нього, але водночас за ним. Обоє зайшли до будівлі, де метушилася бригада майстрів. Вони готували приміщення до ремонту та виносили увесь непотріб. Трохи далі від них стояв високий темноволосий чоловік, але Лана не могла розгледіти обличчя, бо твін перебував у затемненому кутку й не спішив виходити звідти.

- Ходімо, - мовив Мирон, підхопивши її за лікоть. Лана блимнула своїми карамелями на його руку, тоді повільно підняла голову й він прибрав долоню, - познайомлю тебе.

- Гаразд, але я можу й сама йти, - відповіла дівчина та попрямувала до незнайомця.

Чоловік вийшов із затемненого кутка та ввічливо усміхнувся, а коли побачив Лану, то його сірі очі загорілися непідробним інтересом. Він помітив погляд Мирона, який проводжав Лану та примружив одне око, наче бажав детальніше розглянути експонат в музеї.

- Сергію, знайомся, - Мирон вказав на Лану, - наш новий адміністратор – Роксолана.

- Можна просто Лана. – Втрутилася дівчина.

- Гаразд, просто Лана.

Сергій простягнув руку, а коли Лана вклала свою тендітну долоню в його, то ледь відчутно стиснув та погладив внутрішню сторону долоні. При інших обставинах це могло б видатися неввічливим, чи надто нахабним тоном. Але, якщо співставити усі його жести, міміку, погляд, то виглядало, як підтримка та приязнь при першій зустрічі.

Якби Лана не знала, що ці обоє брати, то ніколи б не здогадалася. Вони були зовсім різними. У порівнянні з Мироном, Сергій володів привабливішими рисами обличчя. Його цілком можна було назвати дуже симпатичним та імпозантним чоловіком з глибокими сірими очима. Привітна усмішка манила до себе, гладко виголені щоки пахли дорогим лосьйоном, а ідеально вкладене волосся виблискувало під променями сонця. Мирон же більше нагадував хижака, який рухався плавно, виважено й дуже впевнено. Він був тим вогнем, який заманював до себе на світло, але від якого дуже легко можна згоріти вщент.

- Що скажеш? – спитав Мирон у Лани, - як тобі приміщення? Наскільки знаю, ти раніше працювала в ресторані з плануванням схожим на це. Там також був внутрішній двір?

Лана ледь стримала усмішку, слухала уважно та роздумувала над відповіддю. Зачепила таки його, якщо взнав навіть це.

- У моєму рідному місті є ціла вулиця ресторації із затишними внутрішніми дворами.

- Я б хотів почути твої побажання щодо стилістики цього закладу, - продовжив Мирон.

- Хіба тут не працює дизайнер?

- Дизайнер завжди питає думку та побажання власників.

Сергій жваво спостерігав за діалогом Лани та Мирона, але не вмішувався до тих пір, поки не побачив, як Лана напружилася.

- Мироне, - звернувся Сергій до брата, - ми ж уже все обговорили та продумали, - для чого ти мучиш адміністратора питаннями, за які вона не відповідає?

- Я хочу почути, - коротко відповів Мирон, не глянувши на Сергія. Вся його увага була зосереджена на Лані, від чого вона ще більше замикалася та хвилювалася.

Дівчина глибоко вдихнула та відійшла на декілька кроків. Вона зробила це не лише для того, щоб краще розглянути приміщення, а й заради втечі від вогню, бо світло все манило до себе, а метелик летів на нього, не думаючи про опіки.