Глава 4. Дивний сніданок

До ресторану Лана приїхала за двадцять хвилин до початку робочого дня. Завжди вона була надто пунктуальною, а коли хвилювалася, то веліла приїхати на місце призначення завчасно. Після співбесіди Мирон сказав приходити одразу до нього, бо планував сам ввести її в курс справ та пояснити всі обов’язки. Погода була похмурою, а осінній пронизливий вітер освіжав обличчя і допомагав збадьоритися. Роксолана не спішила заходити до ресторану, на протилежній стороні вулиці помітила невеличку кав’ярню і поспішила туди. Вона замовила подвійне американо з молоком і захотіла випити його наодинці, без зайвого шуму.

Роксолана вийшла на вулицю та довго спостерігала за фасадом ресторану, який розмістився у старовинній будівлі. На відміну від інших сучасних закладів, це приміщення не перероблялося під відповідний проєкт, а навпаки – саме ресторан намагалися розмістити тут, водночас не втративши антикварності будівлі. Товсті білі колони прекрасно гармоніювали з світло-коричневими стінами, широкі сходи, які розходилися в обидві сторони, блищали дорогим відполірованим мармуром, а панорамні вікна віддзеркалювали в собі вулицю і запрошували заглянути всередину.

Лана пила теплу каву, мружила карамельні очі й тим самим налаштовувала себе на стійкість. Навіть після недовгої співбесіди з Мироном її тіло довго трусило, а нутрощі переверталися і торочили про небезпеку. Як провести з ним цілий день і не виказати свого хвилювання, навіть не уявляла. Мусила визнати, що цей чоловік володів особливою харизмою, притягував до себе, хоч і не намагався цього зробити. Від нього віяло вогнем та холодом водночас. Перебуваючи надто близько, Лана почувалася метеликом, який постійно летів на світло, знаючи при цьому, що все одно згорить.

Зрештою, дівчина допила своє американо та поспішила перебігти вулицю. Через хвилину вона зайшла до ресторану й привіталася з персоналом, який метушився, вичікуючи перших відвідувачів на сніданок. Остапа сьогодні не було, але інша мила офіціантка сповістила, що Мирон чекає її у своєму кабінеті.

- Що ж, - видихнула гучно Лана, - не змушуватиму його чекати.

У подібних ситуаціях вона любила розмовляти сама з собою. В дитинстві, після чергових невдач або ж образ в інтернаті, часто любила усамітнюватися та уявляти поруч матір, з якою довго розмовляла. Після усіх цих розмов ставало легше й спокійніше. До тих пір, поки не взнала всю правду про найріднішу людину. Вона досі не могла пробачити матері те, що вона покинула Карину. Не розуміла цього й не хотіла шукати виправдання. По суті, мати проміняла свою старшу доньку на нове життя. Тому тепер Лана розмовляла лише з собою – єдиною людиною, яка не зрадить і не розчарує.

Дівчина пройшла до знайомого коридору, постукала й опинилася в кабінеті Мирона. Чоловік стояв спиною до неї та спостерігав за виглядом з вікна. Вона відкрила рота, щоб привітатися, але він випередив:

- Поснідаєш зі мною?

- Перепрошую? – Лана вигнула здивовано брови, бо явно не очікувала саме такого запитання.

Мирон повернувся до неї, лінивим поглядом окинув її з голови до ніг і пройшов до свого столу. Тільки зараз Роксолана помітила на столі декілька тарілок з омлетом, сирами та круасанами. Поруч з ними дві порожні чашки, які очікували на каву чи інший напій.

- Чи кава у тій забігайлівці смачніша, ніж у нас? – продовжив Мирон.

- Я.. – запнулася Лана та наморщила лоба, тоді зиркнула на вікно й зрозуміла, що воно виходило саме на ту кав’ярню, в якій щойно пила своє американо, - ви спостерігали за мною?

- Звертайся до мене на «ти», так набагато простіше.

- Я не звикла з босом…

- Звикай, - перебив її Мирон, - я не повторюватиму двічі.

Більше він не дивився на неї, розмістився у своєму кріслі та почав снідати. Лана вкотре за лічені хвилини нахмурила свої темні брови й пильно стежила за кожним його рухом. Мирон поводився вільно, легко, його рухи були точними, впевненими, наче це нормально ось так снідати перед своїм адміністратором. Вона ж почувала себе боязко та неспокійно. Ноги тремтіли, руки пітніли, а всередині розгорявся справжній тайфун. Її хвилював цей чоловік. Вистачило одного погляду, кількох фраз і її рівновага порушена. Лана відчула, як до обличчя прилинув жар, який млосно пощипував щоки. Вона важко ковтнула, глибоко вдихнула, тоді заплющила очі й видихнула. Зімкнувши руки в кулаки, ледь помітно усміхнулася та повільними кроками ступила до столу, зайняла місце навпроти та взяла в руку запашний круасан.

- Кава у тій забігайлівці справді смачна, але головне не це.

- А що? – Мирон на мить підняв голову, помітив у її руці булочку й примружив очі.

Лана навмисне відкусила великий шмат круасана та блаженно заплющила очі. Знала, що він спостерігав за нею і намагалася поводитися якомога природніше. Мирон вигнув саркастично брови, тоді потягнувся за кавником і наповнив обидві чашки гарячою кавою.

- Головне, - продовжила Лана, - побути наодинці, зосередитися, зібратися з думками.

- Любиш самотність?

- Не люблю, звикла до неї. На вулиці можна почуватися водночас самотньо, але перебуваючи в суспільстві. Бо навколо вирує життя, але цей вир не порушує особистого простору, виступає лише фоном навколо тиші.

Мирон примружив сині очі та на мить застиг. Лана очікувала коментарів або ж наступних запитань, але він мовчав. Вона почувала себе так, наче готувалася щонайменше до страти, або ж тяжкого вироку. Від його неквапливих поглядів серце завмирало, а живіт наливався тяжким оловом. Ненароком намагалася розглянути усе в кабінеті, наче могла знайти тут хоч якусь підказку загибелі своєї сестри. Через декілька хвилин Мирон встав та пішов на вихід. Перед тим, як вийти, мовив, що ненадовго і скоро повернеться. Як тільки за ним зачинилися двері, Лана вскочила на ноги та обійшла стіл. Вона швидко почала нишпорити по численних шухлядах, шукаючи хоч якусь зачіпку. У першій шухляді лежала фотографія Карини, вкладена у білосніжну рамку. Очевидно, раніше вона стояла на столі, але пізніше її закинули подалі від очей. Лана ніжно провела пальчиками по палітурці й поклала її в тому ж положенні, що знайшла. Одна з шухляд була зачиненою на замок і вона полишила спроби відімкнути її. Руки тремтіли, серце гупало так, немов його навмисне завели та не дозволяли зупинитися, вуха постійно прислухалися до шуму за дверями, але вона ні на мить не зупинялася.