Глава 2. Підходиш мені

Близько обіду Лана вийшла зі свого під’їзду, одягнула сонцезахисні окуляри та вирішила трохи прогулятися перед наступною зустріччю з Мироном. Хоч вона й не знала, чи справді зустріне його саме сьогодні, але ймовірність побачити власника ресторану в його ж дітищі була надто великою.

Минув рівно тиждень від дня зіткнення з чоловіком, якого добровільно Лана ніколи б не бажала зустріти. За всі ці дні вона чемно вичікувала наступного свого кроку. Намагалася поводитися непомітно та не привертала до себе надмірної уваги. Виходила з квартири зрідка лише за продуктами. Вона не знала достеменно, чи спрацював її план, тому дні очікування здавалися вічністю, а від бездіяльності хотілося вити. Ні, вона зовсім не чекала того, що Мирон шукатиме її, але в тому, що запам’ятав, була впевнена. Він явно був не із тих чоловіків, яким ось так твердо та відкрито перечили, тому настільки здивувався її сміливості, що дав утекти та не вимовив нічого вслід.

Рівно о першій годині дня Лана зайшла до ресторану, який відвідувала раніше. Сьогодні вона одягнула легкий брючний костюм бірюзового відтінку, а довгі кучері зібрала у високий хвіст. Вона навмисне зайняла той же столик, що і раніше, пильно оглянула залу, в якій не було багато відвідувачів, а місця біля барної стійки зовсім пустували. Було б надто дивно зустріти Мирона знову на тому ж місці. Але Лана нікуди не поспішала, тому вирішила почекати. Дівчина замовила каву та десерт, а коли молодий офіціант приніс їх, то зупинила його.

- Вибачте, я можу вас на хвилинку затримати… – вона блимнула очима на бейджик, що зливався з формою, і солодко протягнула, - Остапе?

- Якщо у вас є до мене побажання або ж запитання, з радістю вислухаю їх.

Хлопець примружив свої карі очі та ледь помітно усміхнувся. Його тон був діловим та ввічливим, хоч Лана прекрасно бачила, що відвідувачів мало і він нікуди не поспішав.

- Я шукаю роботу, - зітхнула вона, - у вас же ціла мережа ресторанів, вірно?

- Так, але ж не моя мережа.

- Звісно, але, можливо у вас є вакансії?

- Офіціанток? – Остап оглянув Лану скептичним поглядом, бо аж ніяк вона не нагадувала йому офіціантку.

- Адміністратора. У мене є досвід.

- Вибачте, але я не відділ кадрів, і мережа ресторанів не моя, - мовив холодно юнак.

- То про вакансії нічого не чули? – закусила вона нижню губу.

- Не чув.

- Гаразд, принесіть рахунок.

Остап ледь помітно кивнув та попрямував до барної стійки, де зазвичай видруковував рахунки для клієнтів. Через мить Лана все оплатила та пішла геть. Вона так пильно оглядала кожен міліметр зали для відвідувачів, що не звернула увагу на затемнений куток, який з’єднував службове приміщення з головною кімнатою. Саме там, спершись на одвірок, стояв Мирон. Чоловік дошкульно розглядав Лану, стежив за її розмовою з офіціантом, ловив кожен жест та емоцію. Не розумів, що не так з цією молодою жінкою, але виглядала вона надто підозрілою. А ще його здивував той факт, що з ним вона поводилася зухвало, зверхньо, так, наче він чимось завинив перед нею, а з простим офіціантом Остапом була милою і ввічливою.

Як тільки за нею зачинилися двері ресторану, Мирон покликав до себе Остапа та розпитав, про що він говорив з нею.

- Дожени її, - сказав Мирон, - скажи, що у нас є вакансії для неї.

- Але… - мовив невпевнено Остап.

- Ніяких але. Я хочу бачити її тут завтра зранку.

Наступного дня Лана вкотре переступила поріг знайомого ресторану з незвичною назвою «Твій знак». Ще з першого разу вивіска привернула її увагу, але лише сьогодні вона задумалася, що ж насправді можуть означати для власника ці два слова. Звучало оригінально, виглядало цікаво, а головне – карбувалося у свідомості.

Вчора їй підвернулася справжня удача, на яку навіть не чекала. Під час обіду побачила привітного офіціанта, тому вирішила імпровізувати та випробувати долю. Аж ніяк не планувала при другому відвідуванні цього закладу розпитувати про вакансії, але язик, немов грав свою окрему роль, і сам сплітав заздалегідь продумані слова. Коли ж отримала відмову, то зрозуміла, що поспішила й розчаровано покидала заклад, поки Остап не наздогнав її. Хлопець виглядав спантеличеним і боязким, хоча перше враження про нього було зовсім іншим. Він швиденько перепросив, посилаючись на те, що зовсім забув про вакансію, та запросив її на ранок для співбесіди.

- Привіт, Остапе! – гукнула Лана, побачивши юнака біля барної стійки.

Зранку ресторан пустував, у просторому залі було лише декілька відвідувачів, які смакували запашною кавою, або ж куштували запізнілий сніданок. Персонал метушився, готуючись до обіду та вечора. Остап привітно усміхнувся й одразу ж підійшов до Лани. Складалося враження, що він уникав зорового контакту та поводився якось надто лякливо, як для того, хто звик кожного дня працювати з великою масою людей.

- Ходімо, я проведу вас.

- Облиш, - махнула рукою Лана, - можна на «ти».

- Гаразд, - усміхнувся привітно хлопець, окинувши її своїм темним поглядом.

Співбесіда, так співбесіда. Лана одягнулася відповідно, але намагалася не переборщити з діловим стилем. Вважала, що чорних штанів та коралової блузи цілком достатньо. Неприборкані кучері зібрала в елегантний пучок, а на обличчя нанесла мінімальну кількість косметики.

Остап повів Лану в коридор, який, очевидно сполучав всю робочу зону та службове приміщення, а через арку провадив до головної зали. Довгий коридор вів на кухню, але вони зупинилися посередині, й хлопець постукав у двері прихованого монтажу, які повністю виконували свою функцію, бо якби не Остап, то Лана й не помітила б їх. Спочатку він зайшов сам, показавши жестом, щоб зачекала його. Після декількох хвилин вийшов і махнув головою Лані. Сам же пішов назад до головної зали.