11: Остані вихідні перед катастрофою

Сьогодні були перші нормальні вихідні. Коли мати дізналася, що Леанет прогулювала, то змусила все надолужити. Міка поїхала на якийсь конкурс і була дуже засмучена через це. З Загою Зефондюн так і не встигла нормально поговорити, хоча минуло досить велика кількість часу. Не те, щоб дівчина не хотіла знову почати розмовляти з подругою, просто чорноволоса дівчина була надто консервативне і не вірила, що з цього може щось вийти. Ердон взагалі не можливо було зловити, а Розалі виявила бажання провести ці вихідні разом з блакитно волосою дівчиною. Взагалі, Зефондюн краще б витратила цей час лежачи в своїй постілі, але тоді б це було марне упущення вихідних. Тож, план їхніх вихідних вигадувала чорношкіра дівчина.  
Блакитно волосій дівчині кортіло знову піти до їхнього кафе, але донька поліцейського, на диво, потягла її зовсім в інший бік.  
- Куди ми? – ледь встигаючи за подругою спитала Леанет. 
- Перекусити, не бійся, тобі сподобається – посміхаючись відповіла вона. 
Вони підбігли до невеличкого магазину на рогу до минулого часу. Воно виглядало, доволі, мило. Все було в помаранчевих і молочних тонах. Вивіска була прикрашена великою морквою.  
З гаражу вийшов кремезний чоловік з трьома коробками. Розалі попереджаючи виставила руку. Як тільки незнайомець стикнувся з нею, то трохи опустив коробки аби побачити її.  
- Пантерко? – вигукнув знайомий голос. 
- Помогти? – з посмішкою спитала чорношкіра дівчина. 
- Не варто... – не встиг він доказати, як вона швидко вихопила середню коробку, змусивши його ловити верхню. 
Перед Зефондюн був білокурий хлопець з симпатичною зовнішністю і віддалено схожий на зайця. Вгледівшись в його обличчя,  дівчина швидко зрозуміла, що вже зустрічалася з ним. Хлопець подивився у її бік і вона швидко почала прикривати лице волоссям.  
- Агов, геройко, ти теж допомогай! – крикнула, майже, зайшовши в приміщення донька поліцейського. 
- Так, не командуй тут. Я сам впораюся – крикнув у відповідь друг Розалі. 
Як би блакитно волоса дівчина не хотіла, але їй довелося підійти до нього аби забрати коробку. Вона дивилася на нього з під лоба, а він уникав її погляду. Ця сцена виглядала доволі ніяково з боку.  
- Дякую – лише й промовив він більш невпевненим тоном. 
- Та вони не важкі, я й сама хотіла допомогти – Все ще ніяково відповіла Леанет. 
- Я не про це. Не думав, що ти так швидко почнеш діяти.  
- Ти мене впізнав? Не кажи їй, будь ласка. 
- Ми ж домовилися: ти мовчиш – я мовчу. 
- Я спробую залишити вас на одинці. 
- Якщо чесно, то я зовсім не готовий до цієї розмови. Як думаєш, якщо я втечу буде помітно? 
- Та, ні. 
Вони почали тихо сміятися. З боку гаражу долинув гучний кашель. Вони повернулися і помітили спільну подругу з кислою міною. 
- Ви збираєтеся там просто стояти? – З помітною злістю проказала чорношкіра дівчина. 
- Ні, ми зараз підемо відпочивати на дивані, а ти тут працюй – відповів з сарказмом хлопець. 
Донька поліцейського зщурила очі, на що він зробив те саме. Було одразу помітно, що в них за плечима довгі роки дружби. Він посміявся зі злого погляду подруги і поніс коробку в кафе. За ним попрямувала і Зефондюн. Заклад з середини виглядав ще миліше ніж з зовні. Там були місця відведені спеціально для людей, окремо від звірів. На кухні господарювала пані Кролиця. Як тільки вона побачила нових гостей, то одразу підбігла аби привітати їх. Пухка пані з шоколадним волоссям і густою білою шорсткою.  
- Рада вітати вас у нашому кафе – протараторила вона, коли вона це робила її ніс смішно рухався. 
- Це моя подруга, Леанет – з посмішкою повідомила Розалі. 
- О, маленька бешкетнице, чого не заходила до нас? Я думала ви посварилися з Коулом. 
- Та ні. Це довго пояснювати. 
Дівчина помітно посмурнішала. 
- Як батько? Недавно бачила його на роботі. Такий веселий... 
- Не обманюйтеся його посмішкою. 
Чорношкіра дівчина вкрай розізлилася і вибігла на вулицю за коробками. 
- А може ви хочете розпитати більше про мене? – весело запропонувала Зефондюн. 
Їй не дуже подобалося коли її розпитують про її життя, але іншого варіанту, як залишити цих двох на одинці не було. Хлопець не розуміючи подивився на неї. Блакитно волоса гнівно помахала йому, щоб той поспішав. 
                                       *** 
Донька поліцейського стояла над коробками все ніяк не наважуючись зайти назад до кафе. На землю падали рідкі сльози. Білокурий хлопець хутко підбіг до неї і обійняв ззаду. 
- Що ти тут робиш? – веселим голосом спитала Розалі, намагаючись сховати, що щойно плакалала. 
- Не ображайся на матір, пантерко – сумним голосом прошепотів заєць. 
- Я знаю – прошепотіла у відповідь дівчина. 
- Тобі краще чи ми ще тут постоїмо. 
- Все добре і… Агов! Годі шепотіти твій новий голос мене так бісить. 
- А що з ним не так? Він просто став грубішим через перехідний вік. 
- Довбню. Він не просто став грубішим. Тепер коли я чую твій голос, то уявляю якогось супер сексуального актора, – вона обернулася до нього – а потім я обертаюсь і бачу тебе. 
- А зі мною, що не так? 
Чорношкіра дівчина нічого не відповіла. Натомість огледівши його хитрою посмішкою, особливо зусередивши погляд на зоні паху. Коул одразу прикрився руками і злісно поглянув на неї. 
- Ось в чому різниця – удавано засмутившись відповіла донька поліцейського. 
Друг вкрай розізлився і побіг за нею, а вона сміючись побіглу до гаражу. В якийсь момент місця аби бігти не залишилося і дівчина зупинилася аби не врізатися в залізні двері. Коли вона обернулися заєць вже заблокував її з обох сторін руками.  
- І що ти зробиш? – сміючись спитала Розалі. 
Білокурий хлопець нічого не зрозумів. Натомість вона схопила його за комір тим самим змусивши його нахилитися для поцілунку. Коул схопив її за руку змусивши її відпустити його. 
- Що таке? – не розуміючи спитала чорношкіра дівчина. 
- Нам треба про це поговорити – суворо почав він. 
- Ти знову будеш читати мені лекцію?  
- Ти можеш хоч раз послухати мене? 
- Добре, кажи. 
- Те, що відбулося... я думав про це всю ніч... 
- ВСЮ НІЧ?  
- Не перебивай, будь ласка. 
- Отже ти сумував за мною? 
- Я думаю це була помилка. 
Вся веселість зникла з обличчя дівчини. Вона гучно видихнула, і нарешті, згадала з ким говорить. 
- А, зрозуміло – беземоційно промовила донька поліційського. 
- Я, маю на увазі, що ти неймовірно гарна і я кажу це не тому,що думаю навпаки. Просто це дивно для друзів. Ти так не думаєш? 
Розалі гучно засміялась. Настільки сильно, що аж схопилася за живіт. 
- Що таке? – не розуміючи перепитав друг. 
- Тільки Коул Крольчихін міг спочатку зробити комплімент дівчині, а потім сказати, що вони просто друзі. 
                             *** 
Пані Крольчиха почала розпитувати Леанет про все. Здавалося, ця жіночка взагалі не розуміла, що в неї вхзагалі немає почуття такту. 
- А ти вже з кимось спала? – нічого не підозрюючи спитала вона. 
Зефондюн аж виплюнула чай, який пила. В цей момент до приміщення зайшли її син з подругою. 
- Мамо, скільки можно ставити дурні запитання? Тим паче їй 15 
- А що в цьому такого? Це тест як вона відповість. Якщо скаже, що в такому віці вже спала з кимось, то рано народить, а якщо ще ні одже пізно народить. 
- А ти думаєш вона так тобі й відповість? 
- Щось не подумала. 
- Можеш не відповідати. Хай краще мама поставить інше питання – поглядаючи на жіночку промовила чорношкіра дівчина. 
- То твоя мати рієлтор? 
- Так. 
- Просто мені було дивно чути, що вона стала такою успішною маючи судимість, як мені повідомив Містер Остін. 
Все що було після цього блакитно волоса дівчина не чула. Вона ледь змогла дійти до столу поки її свідомість зовсім не відімкнулася. 
                                     *** 
Вона сиділа на ліжку тремчучи. Обхопивши свої коліна руками. Перед дівчиною присіла точна її копія, мабудь сестра.  
- Слухай зараз уважно – спокійно скомандувала вона, хоча в її голосі теж чувся страх. – З нами все буде добре. Мати про все подбала. Нам просто треба зараз зібрати речі й поїхати в чорній машині, що стоїть на вулиці, туди куди нас відвезуть. Почула? 
- Мені страшно – тремчучим голосом відповіла Леанет  
- Не змушуй мене приймати міри!  Вставай у нас мало часу. 
Тремчучи від страху вона почала збирати все що потрапляло їй на очі. Блакитно волоса дівчина помітила дзеркало. Вона поглянула на себе. В легенькій майці з високими панчохами, з розчервонівшимися щоками й носом від сліз. Вона виглядала, як мінімум кумедно. Так, кумедно. Хто б в здоровому глузді міг, навіть, припустити, що ця дівчинка років шести плаче через те що їй випав шанс їхати в іншу країну.  
- Ти ж не покинеш мене? – не відвертаючись від зеркала спитала, на той момент Мо. 
- Звичайно, ні. Я залишаюся з бабусею. Не забувай хто тут обрана. 
Спогад завершується на тому, що блакитно волоса дівчина знову починає плакати.  
                                  *** 
Леанет прокинулася на невеличкому диванчику куди вона встигла відповзди. Всі метушилися довкола неї. По її щоках текли, незрозуміло звідки з’явившися, сльози. 
- Сонечко, ти прокинулася? – схвильовано спитала пані Крольчиха вхопившись за її обличчя і оглянувши на предмет пошкодшень. 
- Ти нас дуже налякала – долинув десь збоку схвильований голос Коула. 
- Це ж не вперше? – суворо спитала донька поліцейського. 
Зефондюн здивовано поглянула на неї. 
-  Розповісиш? 
- Я не можу розповісти. 
Блакитно волоса дівчина поглянула на власницю магазину, яка все ще махала перед нею огидно пахучою ваткою з нашатирем. Чорношкіра дівчина все зрозуміла й подала стакан води. 
- На випий і ми підемо – беземоційно сказала вона. 
- Як йти? Їй же погано – наче квочка, розкричалася господарка. 
- Я відведу її до дому. Там їй допоможуть краще – не реагуючі на її крики відповіла донька поліцейського. 
Дівчата зібрались і пішли з кафе. Розалі на останок обійнялася з давнім другом і вони плокрокували до дому блакитно волосої дівчини. Леанет вже йшла підстрибуючи. 
- Чого така весела? Наче, не ти недавно на землі лежала. 
- Я просто побачила цю хімію, що була між вами з Коулом коли ми були там. 
- Ага, звичайно. Хімія? Здається, він єдиний це не бачить. 
- Почекай, що він тобі сказав? 
- Що наш недавній поцілунок був просто помилкою й це недопустимо для друзів. 
- Серйозно? От придурок. Я думала він зрозуміє, що це шанс йому діяти. 
- То це ти його надоумила? А я то думаю чого він весь час скоса поглядає на мене в школі. 
- Він вчиться в нашій школі?  
- Звичайно. Вони з Ердоном кращі друзі. Серйозно як можна не розуміти натяків? Невже хлопці настільки тупі? 
- Не знаю. Ердон завжди розумів мене ще до того як я щось скажи. 
- А з цього моменту повільніше. Відколи цей місцевий Дон Жуан почав бігати за тобою і вдколи це переросло в щось більше? 
- Не починай. 
- Серйозно, мені просто цікаво чим цей придурок може когось зачепити. 
- Сама не знаю. Він просто бігає за мною, хоча я й кажу, що він мені не довподоби. 
- Ого! В перше чую, щоб Единберг так довго за кимось бігає. Може, ти йому справді сподобалася? 
- Навіть, якщо так. Мені це не цікаво. Я краще витрачу свої нерви на навчання. 
- Тут ліворуч. 
- А хіба ми не йдемо додому? 
- Ну, тобі вже краще, тож я хотіла показати тобі свою невеличку розраду. 
Зефондюн була рада дізнатися про Розалі, хоч крихту інформації. Адже вона рідко коли любить відкриватися. Вони направилися до закинутого мосту між річкою, що сполучала місто людей із зоною звірів. 
- Чому тут все таке закинуте? – здивовано спитала блакитно волоса дівчина оглядаючи гори сміття і розфарбовані стіни. 
- Цей міст нікому вже не став потрібний коли збудували більш новий і який сполучав одразу з центром міста. Тепер тут ошиваються всякі чудили. 
- Тупу нас? 
- Не знаю на випадок тебе, але я точно до них не відношусь. 
Дівчата почали сміятися. Чорношкіра дівчина дістала із схованки балончики з фарбою. 
- А не страшно залишати їх тут? – зацікавлено спитала Леанет. 
- А що до дому їх брати? Батько точно вб’є. 
Дівчина почала вимальовувати синє коло поряд з жовтим колом. 
- Ти не дуже любиш розповідати про батька, але постійно про нього згадуєш. Ти, наче, хочеш про нього розповісти, але коли тебе про нього питають ти закриваєшся і не хочеш розповідати. То може варто розповісти один раз, аніж кожен раз вибігати зі сльозами? 
Шокована донька поліцейського аж перестала малювати. Зовсім скоро оговтавшись вона продовжила малювати і не охоче відповіла. 
- Знаєш, геройко, через всю цю твою різкість і впевненість я іноді забуваю, що ти сильніше б’єш не руками, а своїм розумом. Я розповім. Не тому, що ти попросила, а тому що знаю, що ти використаєш цю інформацію з користю, а не просто скажеш, як співчуваєш і забудеш на наступний день. Почну з самого початку. В п’ятому класі я доволі дивним чином потоваришувала з Коулом, зарядивши йому шматком крейди в око. З тих пір ми були, наче ті собаки, в яких сплелися хвости. Два роки тому померла мати. Вона й до цього була в не найкращьому стані, та все одно це сильно відобразилося на мені. Я впала в депресію. Лікар прописав мені «Веселі пігулки». Вони мали зробити мій світ яскравішим, але через них в мене розвинулася вроджена пропагнозія. Я й так в певні моменти могла переставати розрізняти обличчя, а тепер все перетворилося на смайлики. Лікар виписав мені нові пігулки, які відміняють дію попередніх і справді роблять мене веселішою, але ця радість  удвана. Коли я їх приймаю, то відчуваю, наче, моє серце рвуть на шматки мільйони рук. Я думаю це всі ті люди, які до сих пір заздрять мені з незрозумілих причин. Батько став суворішим. Він увімкнув копа й розмовляє тільки наказами. Часто випиває, навіть, на роботі. Тепер примушує приймати нові ліки, тож коли в мене є така можливість я намагаюся їх не приймати. Краще всі будуть виглядати, наче смайлики, ніж моє серце будуть рвати на шматки заздрісники. 
Чорношкіра дівчина домалювала малюнок на якому були зображені два усміхнені смайлики. Один блакитний з таким же волоссям і другий жовтий з коричневим кучерявим волоссям. У смайликів були тіла й вони віддалено нагадували їх двох. 
- Раніше всі смайлики просто відображали емоції. В них не можна була виділити певну характеристику аби згадати людину. Та коли я зустріла тебе в моєму мозку стався десонанс. В тобі було занадто багато блакитного, що мало означати сум, та ти посміхалася. Тому ти виглядала, наче, блакитний усміхнений смайлик. Це було дивно, тож я боялася з тобою розмовляти. Та я й так ні з ким не говорила, але після зустрічі з тобою всі кого я зустріла почали набувати певних ознак завдяки яким я й до сих пір можу розрізнити певних людей, навіть, не питаючи людей. Це неймовірно. 
- Ти хочеш сказати, що тобі остаточно не потрібні таблетки й батько дарма змушує тебе їх приймати? 
- Так. 
- Отже ми можемо зробити так аби їх взагалі не було. 
Обоє загорілися цією ідеєю й попрямували в бік заводу по виробництву «Вес