10: Інша сторона медалі

Дощ гучно барабанив по даху і стікав по вікнах. Приємний запах сирості підступив до носа. Хотілося назавжди залишитися в цьому моменті і не думати про те, що сказала Розалі. Та голос подруг витягнув мене з цього приємного забуття. 
- Леанет, ти мене чуєш? – стурбовано промовила Міка тримаючи її за плечі. 
- Так, просто не відійшла від новини – сухо відповіла Зефондюн. 
- Зникнення це лише крапля – почала чорношкіра дівчина – Море ж можливий бунт. Звірі точно не втратять можливість помститися після стількох років цькувань.  
- Якщо це станеться... – не охоче почала блакитно волоса дівчина – На чиїй ти будеш стороні? 
- Я думаю ти й так це знаєш – відповіла донька поліцейського – Незважаючи на все, я не піду проти свого народу заради дівчину яку знаю від сили два тижні.  
- Тож ми будемо намагатися уникнути бунту? – ніяково спитала блакитно волоса подруга. 
- Ви – так. – відповіла Розалі – Мені цей конфлікт тільки на руку. 
- Ти покидаєш нас? – беземоційно спитала Леанет. 
- Поки ні – так само відповіла чорношкіра дівчина. 
- Давайте поки розійдемося і перевіримо інформацію – впевнено запропонувала Зефондюн. 
Вони вийшли з кафе. Міка затримала блакитно волосу дівчину. Дочекавшись поки донька поліцейського піде вона заговорила: 
- Ти що підтримуєш її? 
- Так, а ти хіба ні? 
- Але, це дико зраджувати друзям. 
- А ти не вважаєш дикістю зраджувати власній сім’ї? 
Вона замовила. Блакитно волоса подруга звикла підтримувати кожного. І ставати на сторону того хто має рацію, на її думку. Але, в цій ситуації вона не знала, що робити. Розуміла, що вони праві, але власні упередження не дозволяли їй це зробити. 
- Розумію про що ти думаєш – впевнено сказати Леанет – І не змушую ставати на нашому бік, але попереджаю: Якщо буде бунт я стану на їхній бік. Мені нема чого втрачати, а їх ідеї правильніші ніж ідеї тої самої Червоної Стріли. 
Коли Зефондюн згадала про неї, то не змогла згадати коли вони зустрічалися останнього разу. Вона не могла просто здатися, то чому ж не нападає. Ця тиша дуже стурбувала її і додалася в баночку щоденних хвилювань. Блакитно волоса подруга нічого не відповіла, але з виразу її обличчя стало зрозуміло, що вона проти, але нічого не може вдіяти.  
Леанет пішла додому. Почало темніти. І якщо спочатку цей час викликав захоплення, то тепер залишився лише відчуття небезпеки, що чекає її у ночі. З тих пір як дівчина вперше згадала минуле їй почали снитися сни з картинками з минулого, але вони були наче не справжні, наче це було з кимось іншим. Кожного разу це закінчувалося тим, що вони стояла перед палаючим будинком в брудний сукні і з жахом дивилася на свої криваві руки. 
Зефондюн хотіла швидко проковтнути в свою кімнату, але її спинив вітчим.  
- Знову шастала невідомо де? – навіть не провівши бровою спитав він – Ты хоть розумієш, що ми за тебе хвилюємося? Ти – моя відповідальність тож було б краще якби ти не лізла туди куди не треба. Ще раз це повториться і з хати ні ногою. 
Блакитно волоса дівчина хотіла відповісти йому, але швидко зрозуміла, що тоді в її словах не буде ані краплі спокою якого він очікує. Дівчина прекрасно розуміла, що в його словах нема ані краплі любові чи переживань він просто хоче контролювати все так як робив це на роботі і з її мамою. Леанет настільки міцно стиснута зуби, що прикусила губу. В роті з’явився вже рідний присмак заліза. Зефондюн побігла до своєї кімнати. Забігла в ванну, щоб промити рану. Перед тим як піти поглянула на себе у дзеркало. Мої очі горіли зеленим світлом. Мимовільно блакитно волоса дівчина почала водити руками пообличчю. В один момент у відображення з’явилася жахаюча посмішка яка зазвичай була у божевільних у фільмах. Леанет відсахнулася від дзеркала, а відображення продовжило стояти на місці.  
- Що ти таке? – нажахано спитала вона. 
- Майя Федишин – з посмішкою відповіла дівчина. 
- Але, як?  
- За допомогою амулету. Підійти ближче мені не зручно розмовляти. 
Зефондюн не охоче, але підійшла. 
- Чому ти виглядаєш як я? – більш спокійно спитала блакитно волоса дівчина. 
- Щоб ти не злякалася – посмішка стала більш дружньою. 
- Як бачиш я все одно налякалася. 
- Я можу перевтілитися в себе, якщо тобітак зручніше. 
- Так, будь ласка, мені дивно дивитися на саму себе коли я говорю, а моє відображення мовчить. 
- Тільки я буду виглядати трохи інакше ніж ви всі звикли. 
Майя зажмурила очі і відкрила їх вже наповненими яскравим зеленим світлом. Перед блакитно волосою дівчиною стояла не та Майя яку всі звикли бачити. Її волосся було чорне, наче смола. Засмагла шкіра яка докорінно відрізнялася від блідої шкіри Леді Федіш. Єдине, що лишилося незмінним – очі. Зелені, наче два смарагди.  
- Чому така різниця? – досі не відійшовши від зміни Марка промовила Леанет. 
- Я можу взяти лише зовнішність до контакту з метеоритом. Було б зручніше використовувати звичну зовнішність, але це під забороною. 
- Чому? І почекай – це метеорит тебе так змінив? 
- Звичайно, вони ж з космосу, а отже радіаційні. Тоді ми цього не знали. Наша справа була як найшвидше знайти ці камінці розкидані по всій планеті. Тільки ці дурні багачі не розуміли, що якщо вони знайдуть їх, то ніхто на них більше не погляне не зважаючи на всі їхні багатства.  
- А що це за світ в якому ти живеш?  
- Це невеличкий світ всередині амулету. Тут доволі непогано. Я прожила тут останні шість століть... Хочеш до мене? 
- А можна? 
- Звичайно просто приклади руку до скла. 
- А що станеться зі мною якщо я перенесусь туди? 
- Підеш спати. 
Зефондюн відчувала, що добром це не закінчиться і краще забезпечити собі план Б, але думати потрібно було швидко, щоб відображення нічого не запідозрило.  
- Зараз тільки будильник поставлю – промовила Зефондюн дістаючи телефон. 
- Будильник? Що це таке? – здивовано спитала Федишин. 
- Не знаєш? Ну це як певний звук у певний час, що змушує тебе прокидатися. 
- Як півень? 
- Точно. 
Роблячи вигляд, що ставить будильник Леанет вирішила написати, але кому. Будь вона в Україні без роздумів написала б сестрі, але зараз вона в Америці і єдина людина якій вона довіряє.... 
- Все, я готова до подорожі. 
- Приклади руку до скла. 
Дівчина послухалася. Майя зробила теж саме з іншої сторони. У відображені вільного скла Зефондюн помітила як її очі почали світитися блакитним кольором. Вони одночасно заплющили очі. Коли блакитно волоса дівчина відкрила їх, то опинилася в темній кімнаті. Світло відходили тільки з великого імпровізованого дзеркала. Там стояла вона ж тільки очі її були зелені. Я оглядала себе довкола концентрувати увагу на руках і ногах. 
- Як приємно знову мати тіло – з божевільною посмішкою промовила Федишин. 
Леанет зрозуміло, що сталося і тепер намагалася достукатися до неї, але та наче навмисно ігнорувала її. Схоже, відчувши втому пішла спати. Дівчина припинила стукати, але розгнівавшись пнула камінь. Почувся шорох. Зефондюн перкалася і огледіла все довкола, щоб сховатися. Недалеко стояв туалетний столик зі стрільцем і мізерними набором косметики. Сховавшись під столом, прислухалася. Звуки продовжили надходити з ліжка в дальній частині кімнати. Звідти, наче хмаринка вплила дівчина з блакитним волоссям як дві краплі води схожа на Леанет.  
- Що вже сталося? – сонно спитала вона – І де це вона. Невже пішла на чаювання без мене. Так не піде. 
Незнайомка направилася до шафи і почала перебирати плаття. Скориставшись можливістю блакитно волоса дівчина , навіть, не думаючи побігла в сторону виходу. 
- Хазяйка? – почувши дивні звуки спитала блакитно волоса незнайомка. 
Зефондюн завмерла швидко обдумуючи як краще вчинити. Та дівчина вже повернулася до шафи в очевидь списавши дивні звуки на пацюків. Блакитно волоса дівчина обережно привідкрила двері і прошмигнула на вулицю. Як виявилося вони жили в печері біля якої розташувалася велика кількість драгоцінних камінців. Вони неперевершено переривалися на сонці. Леанет вже простягла руку, щоб доторкнутися до білого з відтінком бірюзи камінця, але її злякав голос ззаду. 
- Не чіпай – це калорадоїд – промовила дівчина з русявим волоссям, яка підійшла до печери. 
- Хто ти? – здивовано спитала Зефондюн. 
- Краще спитаю хто ти і де хазяйка. – беземоційно сказала вона. 
В її голосі не було ані краплі нахабства, але його можна було майже матеріально відчути. У неї були обличчя, наче у малюка з церковної картини, милі щічки, світле русяве волосся і блакитні очі. На вигляд років десяти, отже вона не хранитель. Блакитно волоса дівчина помітила дві маленькі заплутані косички з вплетиними туди бусами і різними камінцями.  
- Гарні – з посмішкою промовила Леанет вказуючи на косички. 
- Краще б їх не було – все так само беземоційно відповіла русо-волоса. 
- Що тобі треба від Майї? 
- Мені потрібна не Майя, а ти. 
- Я? 
- Так, я прийшла, щоб передати тобі це. 
Вона віддає їй сувій. Дівчина вже хотіла відкрити, але нова знайома її спинила. 
- Ще не час. Відкриєш коли поведуть на чаювання. 
І побігла стежкою назад. 
- Почекай, як тебе хоч звати? 
- Ми ще зустрінемося, але в реальному світі тоді я і представлюсь. 
Зефондюн нічого не розуміла, але розбиратися часу в неї не було. Потрібно було як найшвидше вшиватися до поки не повернулася та незнайомка. Блакитно волоса дівчина пішла тією ж стежкою яка пішла інша незнайомка. Пройшовши зовсім трохи натрапила на невеличке поселення. На неї скоса поглядами ельфи. Деякі все ж наважувалися підійти і отримавши щиру посмішку теж почали посміхатися. Було дивно дивитися на їх великі і гострі вуха, але ще дивніше було помічати їхні дивні погляди на своїх. До неї підбігла маленька ельфійка і почала тицяти пальцем в обличчя. 
- Подивитися на її вуха – з насмішкою говорила вона – Напевно відрізала, щоб вдатися з себе багату пані, а подивіться на її лице не як пані Лізед. 
- Пані Лізед? – перепитала Леанет. 
- Облиште її – почувся звичний гучний голос, але на цей раз з нотками командира. 
Зефондюн повільно обернулася і побачила ту незнайомку від якої втекла десять хвилин тому. Їй точно не здалося їх обличчя були наче у близнюків. На диво, вона стояла спокійно і виглядала як справжня поважна пані, але це не могла бути та Лізед яку вона знала.  
- Це моя сестричка я її заберу – знову цей веселий і знайомий голос. 
Вона відвела мене у сторону лісу. Як тільки вони покинули поселення її обличчя знову стало гіперемоційне і більш схоже на звичну Лізед. 
- Можеш пояснити як ти тут опинилася? – звично крикнула вона. 
- Майя сама до мене звернулася. – відповіла блакитно волоса дівчина  
- Сама?  
Її обличчя перекосив подив. Дівчина почала перебирати щось у себе в голові. 
- А можна поставити запитання? – ніяково звернулася Леанет. 
- Так, звісно. – повернувшись до реальності відповіла емоція. 
- Чому ти так схожа на мене? – піднісши вказівний палець спитала Зефондюн. 
- Скоріше ти схожа на мене – з посмішкою відповіла вона. 
Побачивши, що я нічого не розумію дівчина продовжила. 
- Кожна емоція це образ чогось, що найважливіше для його перших хранителів. Для Майї – це була її сестра. 
- А чому я схожа на неї? 
- Банальна генетика. Через сім століть гени настільки переплуталися , що повернулися до початкової точки.  
- Добре. А де ми взагалі? 
- Ми всередині амулету. 
- Це я вже зрозуміла, але чому цей світ такий великий? 
- Він безкінечний і кожен шматочок землі підлаштовується під певного хранителя. Зараз ми у володіннях Зайчика посланця. Одразу попереджаю, що він трохи незвичний тож намайся просто не думати, а просто слідувати почуттям.  
- Як мені звідси вибратися? 
- Ти зможеш помінятися з нею лише якщо вона сама того захоче. Є ще один спосіб, але він не надійний і його, майже, неможливо дістати. Тільки якщо в тебе є дар передбачення. 
- Що це за спосіб? 
- Чарівний сувій який прокладає шлях куди скажеш. Та не без труднощів по дорозі. 
Леанет покосилася на сувій схований в одном із великої кількості кишень в її джинсовці. Схоже, Лізед не знала, що в неї вже був сувій і це дає можливість прослідкувати за її діями. 
- У мене багато питань – спокійно промовила Зефондюн. 
- Це й не дивно – відповіла блакитно волоса дівчина. – Ти не зрозуміло де, та і взагалі тільки недавно стала хранителем без підтримки від сім’ї. Тобі є що спитати, але трохи пізніше. Зараз – чаювання! 
- Чаювання? – перепитала дівчина. 
- Так, у хранителя цих земель. 
Леанет мимовільно простягла руку і почала роздавати як непомітно дістати його. 
                       ~В нашому світі~ 
Майя прокинулася від гучного звуку, Зефондю вче ж поставила будильник. Звісно ж, вставати так рано хранителька не звикла. Хотіла продовжити спати, та побачила Велсона, що з цікавістю розглядав її. Вона з посмішкою простягла руку. Він, схоже відчувши підміну, царапнув по ній. Марк зашипіла на кота, а він на неї. Хотіла пройти до шафи, але тваринка слідувала за кожним її кроком. 
- Ця тварюка може мене видати – просичала собі під ніс хранителька. 
Вона одягнулася потепліше, адже вночі було досить холодно спати. Та вона не врахувала, що улюблена джинсовка залишилася з блакитно волосою дівчиною. Це не сильно, але все ж могло пробудити сумніви у тих хто її добре знав.  
Взявши сумку дівчина спустилася. Там її вже чекала нова порція «сварок» з прикрасою «плачем не рідної сестри». Звісно ж,  Майя не знала, що було в сім’ї Леанет , але ця ситуація примусила згадати свою сім’ю і причину по котрій вона вирішила створити новий світ без подібного. Та дивлячись на це все хранителька зрозуміла, що її старання були марними. 
- Схоже єдиний спосіб створити кращий світ – повністю знищити старий – подумала вона.  
Майя вже хотіла вийти з будинку як її спинив вітчим. Він нахабно схопив дівчину за плече, на що вона вивернула його руку і завела за спину. Він протягнувся до неї другою рукою яка теж за лічені секунди опинулася у володінні Федишин. 
- Швидко відпустила мене! – прокричав чоловік. 
- А не треба розпускати руки – грізно відповіла йому хранителька. 
- Не треба, Лея – схвильовано вимовила мати. 
Майя повернулася до неї і та змогла розгледіти її очі. Міла прикрила рота рукою і сівши на стілець почала гучно плакати. Всі довкола були здивовані такою реакцією, навіть Фіна перестала плакати. Клерк перестав пручатися і з жалість подивився на Федишин. Вона відпустила його. І той, як показовий сім’янин, почав втішати свою дружину. Майя ж висковзнула через двері.  
На веранді її чекала Розалі із схвильованим обличчям. 
- Я прийшла, щоб піти з тобою на автобус – пояснила чорношкіра дівчина і додалася з помітним співчуттям – Щось сталося? 
- Все нормально – беземоційно відповіла блакитно волоса дівчина. 
- Може після школи зайдемо до Зіггі?  
- Добре. 
Подруга була відверто здивована такою відповіддю.  
- Ти навіть не спитаєш навіщо? 
- Навіщо? – зрозумівши свою помилку спитала Марк. 
Та донька поліцейського не відповіла. В свою чергу хранителька не стала допитуватися, що ще більше насторожило Розалі. Якби вона зранку прийняла пігулки,то одразу б помітила інші очі своєї подруги. 
Вони покрокували на автобус який сьогодні був надто мовчазним. Всі тихо перешіптувалися і скоса поглядали на чи не єдину людину в транспорті. Федишин , здається, нічого не помічала і мовчки їхала. 
- Слухай, може, тобі краще не йти сьогодні до школи? – збентежено промовила чорношкіра дівчина. 
- Чому ж це? Мені подобається вчитися – з посмішкою відповіла блакитно волоса дівчина. 
Донька поліцейського трохи заспокоїлася від відповіді Майї. Схоже, хранителька була ознайомлена з певною інформацією про Леанет, але цього буде не достатньо для того, щоб обдурити тих хто її добре знав.  
Перед школою подруги попрощалися, у Розалі повинна була бути фізкультура. Як тільки хранителька опинилася в школі її оточили люди. Всі, наче, були зобов’язані сказати їй якусь пакість, або вирази свою не приязнь. Ледь протиснувшись через них блакитно волоса дівчина наштовхнулася на хлопця чимось схожого на ведмедя.  
Це був Боб. Зефондюн випадково побила його рекорд у шестидесятиметрівці. З тих пір він постійно забирає як є можливість.   
Хранителька впала на підлогу від зіткнення. Хлопець оглянув її насмішливим поглядом. Люди довкола розійшлися утворюючи коло, наче сцену, як робили кожен раз коли починалося якесь шоу.  
- Це твій шанс помститися! – крикнула пасія Боба. 
- Знаю люба – сказав він з обличчям яке почало показувати його очевидні мотиви. 
Федишин не могла використовувати магію. По-перше – викриття Зефондюн, по-друге – її магія відрізняється від магії блакитно волосої дівчини і  це може викрити її саму. Доведеться змусити людей побачити те, що вони хочуть бачити. Від страху Майя зажмурила очі. Суперник навис над нею і тихо шепнув на вухо: 
- Ти перемогла мене не чесно тож будемо вважати, що цього не було. Хочу чесний поєдинок. 
Коли Боб закінчив, то легенько провів своїм терпким язиком по вуху. Це і треба було хранительці. Коли він піднявся, то всі одразу почали шептатися. 
- Виробляти таке на очах у всіх! – сказав хтось. 
- Бідна Леанет, тепер розумію чого вона всіх шугається – продовжив інший. 
- Цікаво як відреагує Джина ? – з насмішкою сказала якась дівчина. 
Пасія хулігана дивилася на нього очами повними подиву і розчарування. Вони наповнилися сльозами і та побігла подалі від цього позору. Суперник, навіть, не поворухнувся. Блакитно волоса дівчина почала підніматися обпершись на давно поранену руку і знову впала від болю.  
Почулося гучне тупотіння. Всі розійшлися утворивши коридор. До них біг Ердон, який, навіть, нічого не питавши з розбігу поцілив кулаком в щелепу Бобу. Той повалився на підлогу, а друг всівся на нього зверху не даваючи,навіть, поворухнитися. Коричнево волосий хлопець почав сипати удари по обличчю старшокласника.  Федишин знову зробила спробу встати. Не дуже розвинені ноги порівняно з руками не дуже добре пережили падіння. Вона все ж встала і підійшовши легенько торкнулася плеча хлопця, який, навіть, сидячи був вище неї. 
- Заспокойся – подумала хранителька. 
Единберг перестав бити хулігана і плюнувши йому в обличчя підвівся.  
- Ще раз побачу щось подібне – спинятись не буду – впевнено вимовив Ердон.  
На його обличчі також була кров, очевидно Боб все ж чинив спротив. Майя обережно повернула його лице до себе. 
- Навіщо ти захищав мене? – з очима повними співчуття спитала вона про себе додавши – Любов моя. 
Хлопець нічого не відповів, але подивився на дівчину одним із найгрізніших своїх поглядів. Дівчина провела пальцем по скулі обходячи місця ударів. Побачивши новий вогонь в очах одногрупниці коричнево волосий хлопець відсахнувся. Він щось прокрутив у своїй голові, а потім знову повернув погляд на очі. Раптово схопив її за плечі і почав вдивляючись в очі. 
- Що з твоїми очима? – стурбовано спитав він. 
- Потрапила в магічний туман – без тіні сумніву відповіла хранителька. 
- Магічний туман? – здивовано перепитав Ердон. 
- Рідке явище, що впливає на розум і може на деякий час змінити зовнішність. 
Він, очевидно, хотів спитати звідки вона про нього знає і як туди потрапила, але ніколи б не посмів питати про щось, що людина не хотіла б розповідати.  
Зі сходів спустився директор. Огледів Боба, який тільки зараз відійшов від ударів, і почав очима шукати винуватця. Почав оглядати руки усіх хто знаходився в коридорі. Майя швидко зрозуміла, що друга можуть зараз спіймати. Схопила його руки у свої. Та вони були величезні в порівнянні з руками Зефондюн. Прикладами його руки до своїх грудей і ручкою обняла.  
- Що ти? – хриплим голосом спитав Единберг. 
Та хранителька не відповіла, і ще сильніше притулила хлопця до себе. Вона відчувала його гаряче дихання на своїй шиї. Та всеж він обережно прибрав руки її грудей і трохи відійшов вбік. Потім скинув руку вгору. 
- Я той хто почав бійку – без тіні сумніву промовив друг. 
Федишин кинула на нього повний ярості погляд. На обличчі Ердона ж грала спокійна посмішка. Містер Шинель махнув рукою їм у бік свого кабінету. Вони покірно пішли туди куди він вказав. 
Дівчина схопила коричнево волосого хлопця за руку. Він повернувся з тією ж посмішкою. 
- Навіщо ? – не розуміюче спитала Майя. 
- Тому що так буде правильно – спокійно відповів Единберг. 
Друг залишив хранительку і попрямував на другий поверх. Блакитно волоса дівчина попрямувала на урок. Вже опісля її перехопила Міка.  
- Їдальна. Зараз. – впевнено заявила вона і побігла по вказаному напрямку.  
Майї нічого не залишалося окрім піти куди вона сказала. Вона взяла картоплю з м’ясом і попрямувала до подруг. Коли вони побачили її, то здивовано переглянулися. 
- З тобою все добре? – схвильовано спитала блакитно волоса подруга. 
- Так, а що не так? – не розуміючи перепитала Марк. 
- Просто зазвичай ти береш салат – з тінню підозр відповіла Розалі. – Кажеш, що тобі треба схуднути, хоча в тебе й так кістки видно. Щось сталося зранку?  
- А що сталося? – нагостривши вуха спитала однокласниця. 
Дівчина розуміла, що потрібно було щось вигадати аби відвадити підозри, але це було важко зробити адже вона зовсім не знала Леанет. 
- Мовчиш – спокійно затвердила чорношкіра дівчина – Отже щось сталося. Добре, розкаже потім зараз головне інше. 
- Спіймати Червону Стрілу – швидко перебила Майя. 
Дівчата переглянулися. В їх очах читалося чисте нерозуміння. Донька поліцейського гучно видихнула і подивилася на хранительку звичним саркастичним поглядом. 
- Я бачу тебе зранку ще й по голові бахнули – промовила вона. 
- Хей, не кажи такого – закриваючи їй рота руками обурилась Міка. 
- А що мені ще казати? – крикнула Розалі – Хто в здоровому глузду полізе битися з Червоною Стрілою? Це справа хранителів. Точно не наша. 
- Але ж я... – з сумом промовила Федишин. 
- Чим займаєтеся дівчатка? – крикнув Ердон який тихо підібратися ззаду. 
Він не дав Марку договорити і поклав руки на плечах міцно стиснувши. Подруги були здивовані появою хлопця, особливо вважаючи, що ці двоє недавно ворогували. 
- Що тобі треба Единбургу? – ледь не полюючи в нього лавою просичала однокласниця. 
- Як що? Вирішив вступити у ваш жіночий клуб. 
- З чого ти взяв, що ми тебе візьмемо? – звичним тоном відповіла чорношкіра дівчина. 
- Ну як я зрозумів головою цього клубу є ти, але приймає учасників Леанейла. 
Хлопець скочив погляд на блакитно волосу дівчину і не помітивши звичної реакції трохи оторопів.  
- Коли встигли так здужитися з геройкою? 
- Довга історія, і краще я розповім її з дозволу Леанейли – він показово надавав на останнє слово. 
- Чого ти нас сюди покликала? – різко змінила тему блакитно волоса подруга. 
- Ах, точно – промовила донька поліцейського і почала розкладати якісь папери. – Сьогодні я йду на рух протесту який влаштували звірі. Ми будемо збиратися тут – Вона тикнула пальцем на невеличку будівлю на границі з основним містом. – Потім підемо по основній вулиці і зупинимося на границі з майбутнім. Потім по одному будемо ходити по усім вулицям і агітувати приєднатися до нашого бунту. На мапі написаний приблизний час коли будуть ходити по тій чи іншій вулиці. Можете виписати його якщо не хочете щоб вас забрали.  
-  Я зазвичай тиняюся по всьому місту – весело повідомив одногрупник – Тож мені доведеться переписати усе, але не думаю, що це буде проблемою. Я б з радістю підтримав ваше зібрання. 
- Будемо раді бачити усіх бажаючих – нарешті з посмішкою сказала Розалі. 
- Це точно без мене – не задумуючись сказала Федишин. 
Чорношкіра дівчина змінила її спокійним поглядом, не подаючи виду, що її зачепила відповідь. Ердон тихо хмикнув. Міка ж подивилася на дівчину очима повними не розуміння, точно знаючи, що та ніколи б не змінила свою думку, особливо, за одну ніч. 
- А чому ти тут? – спокійно спитала хранителька коричнево волосого хлопця. 
- Директор відпустив – з посмішкою відповів хлопець – На диво, Боб, навіть, не видав мене. Почав щось розказувати про його дівчину яка розізлилася на нього. Потім Містер Шинель спитав звідки в мене синці на руках, а йому : Мало чого, майже, повнолітні хлопці роблять після школи. Він розчервонівся і призначив нам обом дві суботи в кімнаті для повчання.  
- Ти що справді сказав щось подібне ДИРЕКТОРУ? – з розкритим від подиву ротом спитала блакитно волоса подруга. 
- А що в цьому такого? Я б ще розказала про те що прибиральник постійно краде наше мило. – схрестивши руки на грудях промовила донька поліцейського. 
- Чого б це? – здивовано спитала однокласниця. 
- А чого це тільки ми повинні відсиджувати в школі всі вихідні поки хтось начищяє свою дупу нашим милом? – обурено відповіла Розалі. 
Всі засміялися. Тихо, але до мурашок Единберг і гучно не приховуючи доволі рідкісний для неї сміх чорношкіра дівчина. Лише Міка не сміялися і обурившись схрестила руки на грудях.  
Цей прекрасний момент коли всі були самі собою різко обірвав гучний голос в рупорі. 
- Увага! У місті з’явилася нова людина захоплена Червоною Стрілою. Будь ласка, пройдіться в укриття! 
Цю тривогу вигадали доволі давно, але через те, що нових монстрів не з’являлося сиреною просто не користувалися. 
Забувши про все Майя схопила свої речі і побігла в сторону виходу. Всі синхронно переглянулися. Ніхто не наважувався підняти питання яке хвилювало кожного з самого ранку.  
- Вам не здалося, що Леанет якось змінилася? – нерішуче перервала тишу блакитно волоса подруга. 
- Я думала це через те, що вона знову посварилася зі своєю сім’єю – пояснила донька поліцейського. 
- Мені вона втерла щось про магічний туман який може міняти характер на певний час ,і навіть, зовнішність. – пояснив Ердон. 
- А що з її зовнішністю? – здивовано спитала Розалі. 
Хлопець поглянув на неї з помітною роздратованістю. Подруга ж сумом і розумінням. 
- Її очі, не помітила? – обережно, але з ледь помітною злістю спитав коричнево волосий хлопець. 
- У Розалі пропагнозія. Вона не відрізняє обличчя. Не злись на неї – протараторила Міка. 
- Точно, зранку батька вже не було тож я не випила таблетки – відчуваючи провину сказала чорношкіра дівчина. 
- Чому ти сама не приймаєш таблетки? – поцікавилася блакитно волоса подруга. 
- Після них я, наче, овоч. Ходжу як дурепо і посміхаюсь усім підряд. 
Вона аж здригнулася від цієї думки. Единберг теж почав співчувати дівчині і легенько поклав руку їй на спину в заспокійливому жесті. Донька поліцейського всміхнулася. 
- Бачив би тебе, Коул! – з сатирою вимовила вона – Точно вбив би. 
Очевидно, згадавши цього хлопця Ердон швидко прибрав руку. Подруга з подивом спостерігала за ними і її думки знову повернулися до тієї теми яку вони піднялися раніше. 
- То що з Зефондюн?  
Друзі здивовано переглянулися, очевидно, обоє зрозумівши куди вона могла піти. Всі швидко доїли і вже хотіли йти за блакитно волосою дівчиною, але їх перехопила Зага.  
- Що таке, зраднице? – навіть, не ховаючи свою неприхільсть сказала Розалі. 
- Леанет в біді! Її тіло захопила Майя Федишин! – схвильовано прокричала чорноволоса дівчина. 
Всі як один поставили одне й теж питання: 
- Як це могло статися? 
- Я нічого не знаю – визнала вона – Вона просто ні з того ні з сього написала мені це і попросила передати вам.  
- Але чому тобі? – обурено спитала Міка – Чому наприклад не Остін?  
- Я думаю, у неї були на це причини – похмуро промовив коричнево волосий хлопець.  
- А чого це ти різко стала такою доброю? – знову причипилася до неї чорношкіра дівчина. 
- Вибачте за це, я була під владою Червоної Стріли. – з тінню провини відповіла Зага. 
- Чого ж ти така впевнена, що вона зараз не контролює тебе?  
- Вона сказала, що Зефондюн виконала якийсь договір тим, що написала мені і тепер вона не має права контролювати мене.  
Донька поліцейського нахмурилася. Їй не хотілося вірити, що лиходійка могла так легко відпустити її, але вона відчуває, що енергія чорноволосої дівчини змінилася. Зараз замість злого смайлика на її обличчі сяяла посмішка. Дівчина знайшла в кишені баночку з пігулками. Приймати їх не хотілося, тим паче без них знайти блакитно волосу дівчину буде набагато швидше. Варто просто слідкувати за блакитним смайликом.  
- Зараз головне придумати як повернути нашу Леанет – впевнено заявила однокласниця. 
                                  *** 
Зефондюн присіла за відідвинутий для неї стілець. Чомусь все це становище було для неї знайомим. Всі прибори спеціально підлаштовані для правої руки якою вона так ненавиділа користуватися. Та це було навіть на користь з її недавньою травмою.  
Лізед сіла біля неї і це було хоч якесь полегшення адже вона вже почала ненавидіти своє обличчя. Кожну родимку, зморшку, що наче, віддзеркалювалася в Емоції.  
Почувся дзвіночок і до їхнього невеликого частування приєднався хлопець не насилу старший за неї. Він виглядав доволі поважно і впевнено тож дівчата одразу впізнали в ньому хазяїна цього лісу. Леанет встала і схилилася в легкому поклоні. Хлопець всміхнувся і блиснув сірими очима, що так гармонічно поєднувалися з світлим зачесаним назад волоссям. Одягнений в білий костюм з сірими візерунками, що доволі дивно для лісистої місцевості. Довершував образ золотий годинник, що лежав у нагрудний кишені. Чомусь його обличчя було Зефондюн якимось знайомим, наче вони бачилися на вулиці чи в школі.  
Незнайомець теж оглядав співбесідницю і тихо хмикнув побачивши двох однакових дівчат.  
- Радий вітати вас на моєму чаюванні – урочисто промовив він оглядаючи накритий стіл. 
Блакитно волоса дівчина почала згадувати текст який нишком прочитала по дорозі. 
“ Заєць – король своїх володінь. 
Виглядає вишукано, що на нього не надінь, 
Любить урочистості й прекраси. 
Подаруй щось неймовірної краси, 
Що буде згоден прийняти він.  
І будеш відправлена до королеви на поклін” 
З цього послання легко зрозуміти, що йому потрібно подарувати щось, але як. Сумка в якій можна було знайти хоч щось залишилася в реальному світі. Десь побігти і купити тут подарунок було не можливо, та і тутешніх грошей в неї немає. Залишається лише шастати по кишеням. В тексті був очевидний натяк на зеркальце і дівчина постійно носила його, щоб захиститися від Спайдерелли, але чи підійде звичайне дзеркало, можливо варто знайти щось краще. Потрібно подарувати щось неймовірної краси, але наврятче гумка зі смаком лісних ягід буде чимось подібним.  
Хазяїн почав щось видивлятися на рукаві її джинсовки. Вона вже подумки розпрощалася з нею, але він оцінював не саму куртку, а напис зроблений її подругою. У Леанет була традиція: давати підписуватись кожному її доброму знайомому на її джинсовці. Заєць зацікавився підписом який залишила Розалі, що дало Зефондюн прекрасну ідею. 
- Вам знайома фамілія Остін? – як ні в чому й не бувало спитала блакитно волоса дівчина попиваючи чай.  
- Так, це фамілія моєї давньої подруги – спокійно відповів він. 
Леанет хотіла подумки подякувати усім богам, але це було заборонено. Зараз було важливо дізнатися в яких вони відносинах і що можна запропонувати виходячи з цього.  
- Справді? Як давно ви дружите? 
- Десь з шостого класу. Та два роки тому вона ні з того ні з сього припинила наше спілкування. Тільки потім з пліток я дізнався чому. 
- І ви до сих пір не спілкуєтеся? 
- Та ні ми бачилися вчора, але я зробив те, що назавжди зруйнувало нашу дружбу. 
- Що ти міг такого зробити? 
- Я поцілував її. 
В цей момент Зефондюн згадала де бачила це обличчя. Вона здивовано огледіла його. Вчора їй здалося, що це чорношкіра дівчина перша поцілувала його, але чому тоді винить себе він.  
- Ти спілкувався з нею після цього? 
- Мені соромно їй навіть у вічі дивитися куди там говорити. 
Блакитно волоса дівчина подивилася на нього скептичним поглядом. Різко видихнула і почала гучно пояснювати: 
- Навіть, якщо тобі соромно чи неприємно все одно потрібно прояснити ситуацію. За цей час поки ти вагаєшся вона може надумати собі усякого. Наприклад, що вона не гарна, або від неї погано пахне. Адже, навіть, найкращий друг втік від неї після поцілунку.  
- Я зовсім так не думаю. Вона найгарніша дівчина яку я колись зустрічав, але не думаю, що мої почуття цікавлять її. Мені просто хочеться дружити з нею як раніше. 
- Чому б тобі не піти до неї і не сказати теж сама, що й мені. 
- Вона наврядче підніме слухавку якщо я подзвоню. 
В голові блакитно волосої дівчини нарешті склався весь пазл. 
- Давай я влаштую вам зустріч, а ти відведеш нас до королеви. 
- Яка саме королева вам потрібна? У нас є Сніжна королева хоча вона вже давно не з’являлася. Є Кривава королева, але зараз цей титул знаходиться у підвішеному стані. Залишилася лише Червова королева, але вона трохи специфічна. 
Леанет згадала написане послання: 
« Королева – веселить своїх підданих не гірше блазня! 
Веселитися не будеш - чекає тебе казня. 
Давно вже пора припинити ці жарти,  
Щоб перестали люди пити. 
Тільки будь обережен, 
Щоб не був волею обмежен. 
Видаш свої наміри і будеш благати про темницю. 
По дорозі додому зустрінеш нічницю» 
- Вона любить веселитися ? – хутко видалила Зефондюн. 
- Так, вона ще та гуляка  
- Я все влаштую, але свою винагороду доведеться отримати коли я виберуся звідси. 
- А ти не можеш? 
- В моєму камені живе моя попередня версія і зараз вона захопила моє тіло. 
- Так ти перенароджена? 
- Перенароджена? 
- Якщо коротку у кожного з нас переломний момент пройшовши який ми стаємо набагато сильніші і наші сили, наче визволення від кайданів. У багатьох це особисті проблеми, але деяким вдається переродитися в тілі своїх предків. Тоді їхнім переломним моментом стає програш або перемога над своїм предком. 
- Мені доведеться перемогти Майю аби стати сильнішою? – спитала блакитно волоса дівчина Лізед яка сиділа поряд. 
- Так, коли будеш до цього готова – з сумом відповіла вона. 
Леанет здригнулася. Федишин вже змогла обдурити її завершили в цьому світі, що буде якщо стикнутися з нею один на один. Зараз вона точно не готова до цієї битви, але её потрібно затягувати адже вона може статися в най не підходячий момент.  
- Завтра. Біля кафе пані Кролилиці. Приведи пантеру, а інакше пожалкуєш – сказав хазяїн спочатку милим, а потім жахаючим тоном. 
- Пантеру? – прошепотіла Зефондюн. 
Заєць не відповів і вже попрямував у потрібному напрямку. Блакитно волоса дівчина швидко попрямувала за ним. Маленькі , схожі на рослинки, чоловічки пленталися під її ногами і весело сміялися коли їй не вдавалося їх обійти. Мимоволі, Леанет, задивилася на віточку якихось ягідок, що світилися жовтим кольором. Їй хотілося подовше залишитися в цьому чарівному лісі, але слід було йти далі. 
- А якщо ти впізнаєш мене коли я приведу до тебе твою подругу ? – різко спитала Зефондюн. 
Хранитель спинився і огледів її оцінювальних поглядом. Потім на його обличчі відобразилася легка насмішка. 
- Я й так знаю як ти виглядаєш – все ж відповів хлопець. 
- Тобто? – ледь не зриваючись на крик проказала блакитно волоса дівчина. 
- В цьому світі не працює магія, що приховує обличчя. Тож я знаю твоє, а ти моє ми квити. Тільки, будь ласка, не кажи Розалі, що я хранитель. Хочу сам розповісти коли настане час.  
- Якщо пообіцяєш теж саме і про мене – з посмішкою відповіла вона. 
Все ж, їм довелося попрощатися. Новий знайомий, на диво, виявився доволі приємним й іноді смішним. Навіть, шкода було віддавати його подрузі. 
Заєць вивів її підгірря величезної гори. Потім підніс облизаний палець угору і щось напружено слухав.  
- Дорого займе, приблизно, п’ятнадцять хвилин, з урахунком вітру. – з миролюбною посмішкою промовив хазяїн лісу. 
- А ти зі мною не підеш? – обурено спитала Леанет. 
- Вибач, але в мене свої рахунки з цією пані тож я туди ні ногою, тим паче не дуже хотілося б підійматися в таку вись. 
- Все з тобою зрозуміло. 
Зефондюн набрала повні груди ще нормального повітря і почала пійматися вгору. Шлях виявився доволі важкий і неможливо довгий. Подумки вона проклинає маленьку себе яка весь час думала, що краще розвивати руки, а не ноги. Поки блакитно волоса дівчина йшла, то думала як домовитися з королевою. Здається, нічого важкого – просто примусити її спинити веселощі. Та королева може відреагувати дуже категорично. Наприклад, примусити своїх гвардійців принести голову Зефондюн до неї на пательні. Треба було діяти непомітно, щоб не викликати підозр. Ледь дібравшись до вершини вона огледілася. Володіння Червової королеви виглядали в рази більшими аніж території зайця посланця, але в них не було тієї гармонії кольорів, що були у нього. Здавалося, наче, це були не її володіння, а просто кожен прийшов і взяв собі невеличкий шмат територій і назвав їх королівськими. 
Інша сторона гори була вкрита снігом, а на самій вершині знаходилося спорядження для безпечного спуску. Ні секунди не думаючи Зефондюн одягнула спорядження і спустилася вниз. Вона добре вміла це робити, адже частенько їздила з бабусею до її рідних коренів, якщо звісно дівчина не поїхала до того в інше місце.  
Як тільки блакитно волоса дівчина опинилася внизу, то одразу жахнулася. Люди, що нецураються показувату свої бажання перед усіма. Королівські гвардійці, що хапають усіх підряд і кидають за ґрати. Скажені собаки, що з піною у рота дивлячись своїми чорними оченятами в пошуках наступної жертви. Всюди був повний безпорядок. Здається, королева зовсім забула про свій народ і думає тільки як втамувати власні забагнки.  
Тільки Леанет почала просуватися ближче до центру як все довкола ставало культурнішим і організованішим. Не було божевільних закоханих, з’їхавших з глузду сторожів, хворих собак.  
Пройшовши доволі далеко, Зефондюн, нарешті, опинилася перед дверима величезного цукрового замку. Доторкнувшись до нього блакитно волоса дівчина зрозуміла, що це просто муляж. Хоча, це було доволі доволі розумним, адже цукор міг легко розтанув на сонці.  
Дівчина ледь дострибнула до величезного кільця, щоб постукати в двері. Леанет, повисла на кільці і почала розкачуватися ногами. В потрібний момент вона відпустила єдину річ, що могла втримати її від болючого приземлення. Зефондюн полетіла ногами до низу. Швидко перегрупувавшись на руки які були доведені до досконалості роками тренеровок. Лиш на хвильку доторкнувшись руками землі вона швидко перевернулася на ноги. Основна вага все ж прийшлося на руки, але вони не так боліли завдяки вчасному кульбіту.  
- Довбані коні – просичала блакитно волоса дівчина дивлячись на кільце. 
Із огорожі замку вилізло незнайоме обличчя варти. Він престирливим поглядом огледів дівчину.  
- Назвися, незнайомко – гучним без натяку на гарний прийом голосом промовив чоловік. 
- Я, Леді Федіш – теж гучно відповіла Леанет. 
- Ну, Леді Федіш  і що. Знаєш скільки їх? Яка з них ти. 
- Я не можу назвати ім’я. 
- Тоді кажи рік коли почала виконувати обов’язки хранителя. 
- 2014 
- Почекай поки тут. Мені треба відправити голуба. 
- Середньовіччя – під ніс шикнула собі Зефондюн. 
Блакитно волоса дівчина хотіла вже знайти місце де могла б поспати поки чекає офіційного дозволу, але почула цокіт копит. Через хвилину на неї вже ніслася карета королівськими гвардійцями. Їх пропустили , навіть, не запичуючи. Леанет прошмигнула у замок. За воротами знаходилося невеличке містечко для заможних. Дівчина попрямувала за каретою яка, в очевидь, з королевою всередині.  
Переслідуючи їх Зефондю не раз пожалкувала, що немає здібностей Леді Федіш. Достатньо було б приклеїтися до низу карети.  
Неочікувано для дівчини вони зробили зупинку біля квіткового магазину. Вийшовши з карети корела почала розпалити свою червону мереживну сукню. Цокнула пальцями – прислуга принесла велике дзеркало. Вона почала розглядати своє гарне, але не без зморшок обличчя. Дістала чорну помаду і нафарбувала і без того чорні губи. Спустилася на землю. Піднесла кулак аби постукати і прочистила горло. Почувся тихенький стукіт. Жінка обрала найкращю зі своїх посмішок. Двері відкрив білокурий чоловік її років з окулярами. Побачивши її він помітно засумував.  
- Вам як завжди? – відпрацьованим голосом спитав незнайомець. 
Каштаново-волоса дівчина легенько кивнула ховаючи посмішку яка виникла від його голосу. 
Через хвилину білокурий вийшов з монобукетом бордових Амарилісів. 
- Ваше Величносте – серйозно звернувся він до неї коли та вже збиралася йти. 
- Так? – відгукнулася королева міцно притикаючи квітку до грудей. 
- Вибачте за мою грубість, але чому ви постійно приходите до мене аби купити одну і ту саму квітку? 
- Допоки люди не вигадали як продовжувати їм життя вони будуть в’янути. 
- Ви знаєте, що означає квітка? 
- Звичайно. Я довго шукала квітку яка б нагадувала мені вас і в одночас передавала всі мої почуття до вас. 
Чоловік підняв свої здивовані очі на неї. Він довго розглядав її обличчя через лінзи окулярів.  
- Моя Королево... – ніяково почав білокурий чоловік – Ми з вами занадто дорослі аби закохуватися у кожного зустрічного. Я думаю мине час і ви будете жалкувати про свої слова. 
Він вже збирався йти, але жінка хутко закинула ногу біля його обличчя. Незнайомець здивовано перевів погляд на її ногу з якої почало по троху сповзати сукня. Потім поглянув у очі й побачив там чисту рішучість. 
- Мілорде, я розумію вашу обережність – грізно почала королева – Та ваші слова образили її величність. Надалі попрошу вести себе більш стримано аби залишитися з головою на плечах.  
Вона прибрала ногу і попрямувала до карети. Як тільки чоловік зромів, що може йти, то одразу забіг до своєї крамниці. 
В кареті її вже чекала Леанет, яка непомітно прошмигнула поміж вартою. Жінка здивовано відсахнулася, але кликати охоронців не стала. 
- Ви тут аби вбити мене? – впевнено, але з відчутною печалю сказала вона. 
- Навіщо, я тут аби ви відвезли мене до нічниці.  
- Навіщо тобі ці створіння, наповнені всім, що тільки є поганого у цьому світі? 
- Воно має допомогти мені повернутися у свій світ. 
- Чому б тобі самій до неї не дійти? 
- Я не знаю де вона знаходиться. 
- Я намалюю мапу. 
- Чому ви не хочете мене туди відвезти? 
- Хто в здоровому глузді бути зв’язуватися із темною магією? 
- Тоді обмін? Я вам пораду, а ви мене відвозите. 
Королева почала активно думати. Збоку це виглядало, наче велике дитя обирало між шоколадкою і мармеладкою. Зефондюн дуже боялася, що вона не погодиться адже це буде означати, що вона залишиться у цьому світі навіки. Ніколи більше не побачить своїх подруг, сім’ю і цього дурня, який сто відсотків буде відсахуватися від слів, що він допомогав її шукати.  
- Добре – коротко відповіла Червова королева. 
- Ви погоджуєтесь вислухати усе, що я скажу, незважаючи наскільки це буде образливим? 
- Так, якщо ти питаєш про таке отже тобі є чим відповісти. 
- Вам слід припинити свої спроби з тим квіткарем. 
- Що? – різко викрикнула жінка. 
Її до цього беземоційне лице почала наповнюватися емоціями. Натомість обличчя блакитно волосої дівчини ставало дедалі впевненішим. 
- Ви дали обіцянку, тож слухайте. Цей чоловік не хоче звертати на увагу, адже вважає вас дитиною яка не здатна подбати про себе, не те що про королівство. Вам слід показати йому, що це не так і тоді він особисто почне приносити вам квіти і це будуть не амариліси, а калли. 
Витерши сльози, які почали текти від злості, королева захоплено слухала слова Леанет.  
- Що мені треба зробити? 
- По-перше потрібно зореджувати увагу не тільки на центрі міста. По-друге потрібно підняти моральний дух народу якимось святом. Влаштувати пишну вечірку як вибачення за свою необачність. Тільки без фанатизму. 
- Це геніально. Дякую, велике дякую, незнайомку. Доречі як тебе звати? 
- Леді Федіш 2014. 
Жінка одразу відкрила рота від подиву, а потім гучно клацнула пальцями. Гвардієць підійшов і вона щось шепнула йому на вухо. Вони почали їхати. Дорогою дівчата змогла більше роззнайомитися. Виявилося, королеві вже тридцять п’ять. Вона має сина мого віку. Він має наступного року офіційно перейняти камінь. Чоловік, якого вони бачили, власник каменю  «Пляшка жалю». В звичайному житті працює барменом, але це не приносить йому задоволення, але сили потрібно кудись дівата. Як виявилося, хранителі діляться на два типи по кількості використаню сил: на протязі усього дня і використання сил з певним таймером до наступного використання. Якщо з другим все зрозуміло, то з першим виникають деякі питання. Вони можуть безлімітно використовувати сили протягом дня, але повинні робити це кожен день аби стаж не зникав. Якщо вони пропускають, хоча б, один день, то починають розвивати свої сили з самого початку. Для цього вони, зазвичай, влаштовуються на роботу пов’язана із своїм каменем аби виконувати денну норму. Цікавий факт: камінь Червоної Стріли того ж типу. Отже вона повинна кожен день створювати нових монстрів аби не збивати стаж, та цього вже давно не було. Наврядче, лиходійка просто так би забула про свою магію, скоріше планує щось, що змусить Зефондюн і Суперіона кинути на вирішення проблеми усі сили. 
З годину вони їхали до лісу, що знаходився за межами королівства Червової королеви. Дівчата попрощалися і Леанет попрямувала вглиб лісу. По дорозі перечитувати останній віршик:  
«Нічниця – не та з ким слід жартувати. 
За таке може і серце забрати, 
або ж у формаліні викупати. 
Головне: нічого у неї не брати. 
Просто довірся інтуїції, 
не чекаючи поки твоє тіло заберуть інії.» 
Це був єдиний вірш який не давав ніякої інформації, а лише залякував не зв’язуватися з цим створінням. Та йти треба було, заради друзів.   
                                    *** 
Четверо дивилися один на одного. Кожен обдумував як краще вчинити. Вирішили розбилися на групи по двоє. Ердон з Розалі побігли по сліду блакитно волосої дівчини поки він остаточно не зник. Міка із Загою розробляли план як позбутися впливу Майї. Вони направилися в бібліотеку. Чоловік зустрів їх здивованим поглядом. Коли дівчата почали розпитувати його про дистанційний вплив на людину він насторожився. Коли ж почали натякати про Марка Федишин він склав всі пазли і з неймовірною швидкістю побіг вглиб книжних коридорів. Дівчата попрямували за ним та бібліотекаря слід простив. Погратися в книжках без хоча б натяку на підказку було не доцільно тож дівчата покинули приміщення. 
- Не розумію навіщо нам книжки? – обурено спитала блакитно волоса дівчина йдучи по коридору. 
- А як по іншому ти хочеш дізнатися як можна повернути дух Леанет в її тіло – спокійно, без тіні сарказму відповіла чорноволоса дівчина. 
- Можливо, наш випадок не такий вже специфічний. 
- Про що ти? 
- Просто наша подруга рухається, розуміє, що говорить і переживає відповідні емоції, але це не її емоції, а емоції Федишин яка маніпулює нею. Це дуже схоже на звичайний гіпноз. 
- Добре, я згодна з тобою. І що це нам дає? 
- А те що людину вивести із стану гіпнозу можно завдяки певним діям які були встановлені під час трансу. 
- Але ми не знаємо ці установки. 
- Це має бути щось просте, наче, певного слова або дії. Та про всяк випадок можна вивести її гучним чи різким звуком. Та це буде трохи травмово для неї.  
- Тож ми маємо спостерігати за нею і намагатися говорити все, що спаде на думку? 
- Не обов’язково. Це повинно бути щось просте і близьке для першої Леді Федіш. 
- Потрібно написати Ердон і дізнатися де він. 
- Тоді ти пиши йому, а я Розалі. 
- Чому ти впевнена, що вони будуть не разом? 
- По-перше вони не дуже ладнають між собою. По-друге так швидше буде шукати. 
Дівчата розділилися і кожна побігла передавати інформацію. Міка знайшла подругу в спальному районі біля зони минулого часу.  
- Як пошуки? – усміхнено спитала блакитно волоса дівчина підходячи. 
- Місце кажуть, що тут недавно пробігала якась божевільна і розпитувала чи все у них добре. 
- З чого ти взяла, що це обов’язково Леанет? Це може бути будь хто. 
Дівчата переглянулися і одночасно розсміялися. Подруги продовжили описувати місцевих поки слід не вивів їх у зону минулого. Люди дивилися на них скоса, переважно на чорношкіру дівчину. Міку вони гарно знали.  
- Може скажемо Ердон, що ми знайшли слід? – запропонувала блакитно волоса дівчина. 
-  Він наврядче зайнятий пошуками. – закотивши очі відповіла донька поліцейського. – Сказав, що йому написала якась неймовірної краси дівчина тож він побіг вносити радість в її сумне життя.  
- Справді, а Зага побігла його шукати. 
До Міки тільки дійшло, що вона писала йому і можливо хлопець говорив саме про неї. 
- Чорт, здається, Ердон зустрівся із Загою. – повідомила блакитно волоса дівчина. 
- Дивно, мені здалося його цікавила наша шукачка прогод. – з сумом промовила Розалі. 
- Мені теж здалося, але наша староста повернула свій глузд тож вона вирішила надолужити те, що пропустила поки він захоплювався іншими дівчатами. 
- Хіба він не зустрічається з Полі? 
- Насправді цей довбень вже давно закоханий в одну дівчину, але вона втекла від нього. Тож шукає ту хто може замінити йому її. 
- Тепер розумію чого він мене так бісить. 
- Ну ти можеш бути не згодна з його позицією, але це не привід... 
- Я така ж сама... 
- Що? 
- Мені теж давно подобається один хлопець, але я не бачу ніяких дій з його боку. Тож намагаюся знайти подібних йому, але більш рішучих. 
- Вперше чую, щоб тобі хтось подобався. 
- Ти не питала. 
- То, що вийшло знайти? 
- Ні, він неповторний і сама ця його невпевненість робить його таким неймовірним.  
Чорношкіра дівчина поглянула на подругу яка хитро посміхалася.  
- Що таке? 
- Просто дивно, що ти так відверто говориш зі мною. Зазвичай, ти все розповідаєш Леанет, навіть, незважаючи на те, що вона дуже закрита і наврядче захоче тебе слухати. 
- Просто, я знаю, що ти не та ким хочеш здаватися. 
Міка застигла. Її голова опустилася до низу, а руки стиснулися в кулаки. По щоками текли сльози. 
- Ти нічого не знаєш – просичала крізь зуби вона. 
- Мені відомо достатньо, але не переймайся, в мене немає мотиву казати це нікому аби не зруйнувати твій «ідеальний» образ.  
Дівчата мовчки продовжили свій шлях заплутанами вуличками забутого району. Зовсім скоро вони натрапили на Леді Федіш. Вона виглядала зовсім не так як ми звикли її бачити. Відвертий топ, довгі шкіряні штани, взяття як ковбоїв і коричневий капелюх. Дівчина більш нагадувала Леді Федіш яку вони бачили на малюнку коли читали про Майю Федишин. Подруги одразу склали два плюс два і зрозум 
іти, що це та хто їм потрібна. 
Жінка з блакитним волоссям сверлила поглядом незнайомку схожу на фею з казок. 
- Що, думала можеш так просто забрати те, що вже належить мені – з насмішкою сказала дівчина. 
- Не розумію про що ви – беземоційно відповіла Марк. 
- Ти забрала тіло якого я хочу позбутися.  
- Хто ти таке, що смієш розмовляти зі мною в такому тоні? 
- Я Червона Стріла 2011. Думаю, ти розумієш, що це значить тож поверни цій невдасі тіло. 
- Пророцтво відбудеться не залежно від того хто буде в цьому тілі тож нападай – поки я даю тобі фору. 
- Добре, переможу вас обох. 
Подруги не знали, що їм робити. Наврядче вони чимось зарадити у битві двох хранителів, але розуміння, що Майя зараз в тілі Леанет змушувало їх нервувати. Із повороту вибіг Суперіон. Нічого не питаючи накинувся на лиходійку. Федишин розізлилася і почала відтягнути його від своєї суперниці. 
- Відійдіть, це мій бій. – обурившись сказала вона. 
- Вибачте, Майє Федишин, але ви знаєте занадто мало про свого ворога аби так просто кидатися у бійку. – з призирством відповів хлопець. 
- Найкращий показник – бій. 
- Але ви не розумієте, що для вас він може бути останнім. Багато, що змінилося за сім століть. Більшість конфліктів вирішуючи словами. 
- Дружині будеш своїй вказувати, що робити. 
Вона остаточно витягла Червону Стрілу із його рук і почала душити. Та лише усміхалася в усі тридцять два. Почувся гучний тупіт. Із за рогу вибіг табун різноманітних монстрів. Лиходійка давно готувалася до цього. Для двох хранителів ця бійка не може завершитися успішно. 
                                    *** 
Нічниця вже чекала її. Це була хмара по формам нагадувавша жінку. Вся її сутність була, наче, зіткана із проклять і сліз. На обличчі нічниці погано відтворювалися емоції, але Зефондюн прекрасно бачила її чисту усмішку. 
- Багато чула про тебе – з радістю повідомила вона. 
- Знаючи, що ти таке боюся, навіть, здогадатися, що саме. – з презирством відповіла блакитно волоса дівчина. 
- Не погана, але і не добра. Робить добро, але дозволить познущятися над тим хто цього вартий. Там де Сонце бачить Місяць. Але осяє шлях тим хто постійно бачить лише темний бік Місяця. 
Леанет була відверто здивована почути такі епітети про себе. Їй хотілося посперечатися з нічницею, але вона розуміла, що та й справді мала рацію. Це перша людина... створіння, що бачило яке не назвало її геройкою або лиходійкою. Зефондюн й справді була десь посередині, можливо, це було її особливістю, а можливо, поганою якістю. 
- Темна магія завжди бере щось у противіс. Якщо хочеш повернутися тобі доведеться віддати свій найяскравіший спогад. 
- Що це може бути? 
- Будь що, але у тебе їх занадто мало аби обирати. 
Блакитно волоса дівчина розуміла, що доведеться віддати спогад або з бабусею і сестрою або з недавно з’явившимися друзями. 
- А що якщо я не захочу віддавати спогад? 
- Можна завдати собі болю аби Марк самостійно віддала своє тіло. Тільки біль має бути настільки сильним, щоб достукатися до неї крізь призму каменю. 
- Що це може бути? 
Замість того, щоб відповісти жінка вказала на невеличку водойму наповнену прозорою рідиною. Від неї йде ледь помітний пар. 
- Що це? 
- Формалін. 
- Він же вб’є мене. 
- Його ефект діє тільки при безпосередньому контакті людини з ним. Коли ти вилізеш з рідини ефект швидко зникне. 
- Це точно безпечно? 
- Краще прикрий ніс і затримай дихання привіт не вдихнути газ. Тоді точно не постраждаєш.  
Гучно видихнув Зефондюн подумки попрощалася з усіма родичами і знайомими. Мабуть, краще було забути якийсь певний момент аніж страждати з розумінням, що можеш ось ось померти. Шляху назад не було. Дівчина лягла в невеличке озеро одразу відчувши пекельний біль у тих містах котрі були торкалися рідини. Хотілося здерти шкіру аби не відчувати цього болю, але спогади були важливіші аніж хвилинний біль. 
                                   *** 
Леді Федіш,  здавалося, зовсім не зважала на усіх цих монстрів. Їй хотілося перемогти Червону Стрілу, але її тут не було. Були лише її маріонетки. Жінка витягла з невеличкої сумочки револьвер і прокрутивши барабан направила на натовп.  
З за рогу вибігла Собачка Ді з величезним мечем за пазухою. Вона щось шепнула Суперіона, а сама почала потроху відходити.  
Шкіра Майї почала горіта наче її облити окропом. Попри все вона продовжила свій рух стріляючи по життєво важливим місцям.  
Хранителька води швидко розбіглася і підстрибнула. Наче, з під землі з’явилася вода яка підхопила її. Невелика кількість води перетворилося в справжнє цунамі. Воно накрило Леді Федіш і всіх маріонеток Стріли. Коли чорноволоса дівчина приземлилися всі її вороги вже були знешкоджені. З кожного монстра те і діло вилітали сині ведмедки.  
Міка підбігла до Зефондюн нахиляючи її голову вбік. Дівчина почала виплачувати воду. Блакитно волоса дівчина була вже без костюму.  
- Що сталося? – все ще не відійшовши від не запланованого купання спитала Леанет. 
- Хранителі хотіла аби ти сама з усім розібралася – почала Собачка Ді – Хоча більшість була проти Снов банні вирішила все за нас. Мої дії зараз незаконні. Як і його. – вона кивнула в бік Суперіона – Він вирішив, що не пробуджений хранитель може з цим розібратися. В будь якому випадку ви мені винні, обоє. 
Завершивши свій монолог чорноволоса дівчина допогла підвестися Зефондюн і відвела її вбік. 
- Ти питала мене про той випадок з мого дитинства? – поставила риторичне питання Собачка Ді. 
- Так, ти щось згадала? – зацікавлено спитала блакитно волоса дівчина. 
- Мені нема часу пояснювати я й так не повинна тут бути. Я б хотіла сама помститися Спайдереллі, але тоді моє місце хранителя погоди буде під загрозою. Тож я віддаю тобі цей меч. Це єдина зброя, що здатна вбити її. 
Вона передає Леанет срібний старовинний меч покритий якимось чорним слизом. Дівчина здивовано оглядає його. 
- Я не вмію таким користуватися – кліпаючи очима промовила Зефондюн. 
- У тебе ще є час не потрібно поспішати – на обличчі Іми, нарешті, з’явилася посмішка. 
- А дзеркало? Воно не працює? 
- Дзеркало? Вперше про це чую. Краще тримай про запас, якщо впевнена, що воно працює.  
- А що буде якщо я не хочу отримувати додаткову силу? 
Чорноволоса дівчина оглянула її з ніг до голови оцінюючим поглядом, а потім її погляд став якимось сумним. 
- Це ніяк не змінити. Це станеться рано чи пізно. Краще бути попереджено аніж стикнутися з реальністю коли тогоне чекаєш – її голос був неймовірно печальним, що змушувало блакитно волосу дівчину задуматися ще більше. 
Собачка Ді попрямувала у невідомому напрямку залишивши по собі гору сумнівів. 
- З тобою все гаразд? – спитала блакитно волоса подруга як тільки Іма пішла. 
- Так, а що могло бути не так? – нервово перепитала Леанет. 
Всі одразу посумнішили. Зефондюн подивилася в бік Заги, яка тільки но пробігла. По її очам було зрозуміло, що вона щиро співчуває за все, що зробила.  
- А так ви знаєте... Все справді добре... – ніяково сказала блакитно волоса дівчина. 
До неї хутко підбіг Ердон, який з’явився одразу після Заги. Швидко оглянув і обійняв найціннішими обіймами, які тільки існували. Леанет не знала, що робити тож намагалася якось відсторонити хлопця від себе на, що він ще більше притискав її до себе. Дівчина була здивована його відвертістю. Вона думала, що для друзів вони все ще вороги. 
Розалі дивилася на все це скептичним поглядом. Міка переживала за Зефондюн. Зага дивилася в підлогу переживаючи через майбутню розмову. Хлопець нарешті відпустив блакитно волосу дівчину. 
- Тобі, напевно, було весело лякати нас? – з ноткою злісті спитав коричнево волосий хлопець. 
- Ні – навіть, не заперечуючи очевидне відповіла Леанет. 
Всі здивовано подивилися на них. Ердон хмикнув і скуйовдив волосся дівчини. Як тільки до Зефондюн дійшло, що він щойно зробив, то вона закортіло помсти. Та хлопець вже побіг куди очі бачать. Блакитно волоса дівчина побігла за ним, навіть, не думаючи. Дівчата переглянувшись посміхнулися одна одній і побігли за ними.  
Вже через тридцять хвилин бігу дихання помітно збилося у обох і вони зробили паузу аби віддихатися . 
- Довго ще будеш бігти? – через силу спитала Леанет. 
- Доти поки ти будеш бігти. – навіть, не задумуючись відповів хлопець. 
Серце Зефондюн зрадницьки пропустило удар. Він завжди, наче, знав, що потрібно сказати аби викликати у неї емоції. 
- А якщо я спинюсь? – з надією спитала блакитно волоса дівчина.  
- Тоді я буду поряд, як зараз – з посмішкою відповів Ердон. 
Единберг підійшов до неї і взяв за руку. Вона здивовано поглянула на нього. 
- Хочу де що перевірити. Не думай нічого зайвого, просто дозволь твої почуттям відобразитися на твоєму обличчі – неочікувано медовим голосом прошепотів хлопець. 
Леанет нічого не розуміла, але послухалася. Він взяв її руку в свою і скріпив у кулаку. Підніс до своєї щьоки на секунду заплющивши очі від насолоди. Зефондюн все ще не розуміла, що відбувається. Ердон напружено вдивлявся в її очі шукаючи там щось своє. Дівчині хотілося відвернутися, але тоді б його прохання не було б виконане. Вона через силу тримала свої очі відкритими. На обличчі Единберга була суміш: злісті, суму і розуміння. Блакитно волоса дівчина все ж не витримала й заплющила очі відвівши погляд. 
Хлопець гучно видихнув розімкнувши руки. На цей раз вже він боявся зустрітися поглядом з Леанет. 
- Вибач, за цей спектакль – ледь вичавлюючи з себе слова промовив Ердон. – Я заплутався. Мої емоції були набагато сильніші аніж твої тож я прийняв свої емоції за твої. Зараз я зрозумів, що насправді ніколи не подобався тобі. Прошу вибачення, якщо заплутав тебе. Друзі? 
- Звичайно, друзі. – із захопленням відповіла Зефондюн. – Я, навіть, й не думала, що ти натякав на щось подібне. Ти мене бісив, але також був милим зі мною тож я не розуміла де справжній ти. Та цього було замало аби закохатися в тебе, вибач. 
- Все добре, я розумію. Я теж не сильно закохався а тебе. Мені було важливо просто зрозуміти, що відчуваєш ти перш ніж думати про щось серйозне. І, Леанейло, той я який був з тобою це і є справжній я, без масок. 
Сказавши це він продовжив свій біг і дівчина згадала навіщо це все було. Вони добігли до кафе двох братів. 
- Звідки ти знав, що це наше місце? – знову ледь промовлявши слова спитала блакитно волоса дівчина. 
- Я не знав, це просто моє улюблене місце також. Та якщо чесно, я не здивований, що воно тобі сподобалося, герцогине. 
- Герцогиня? Це що нова кличка для мене? 
- Ну, так. До, Леанейли, ти вже звикла тож оновив. 
Коли вони зайшли в кафе вона відписала дівчатам, щоб ті йшли до них. Замовити кожному по коксу і каві вони сіли за стіл. Поки чекали Леанет дивилася на кекс з орео для Заги. Їй, справді, хотілося помиритися з нею, але вона надто принципіальна аби прийняти її дружбу.  
Зовсім скоро підійшли й дівчата. Всі були помітно розпатлані після довгого бігу. Міка одразу побігла давати прочухана Зефондюн за несподіваний урок фізкультури. Розалі ж спокійно прошмигнула до свого полуничного кексу. Чорволоса дівчина боялася підходити тож схопивши руки дивилася у підлогу. 
- Краще займай місце, а то доведеться сидіти в мене на колінах – з насмішкою сказав Ердон. 
Чорношкіра дівчина кинула на нього вбивчий погляд. Зага швидко сіла допоки не почалася сварка. Блакитно волоса дівчина скоса дивилася на кекс Единберга зі смаком апельсину. 
- Що таке, герцогине? – з насмішкою спитав він. 
- Ти навмисне взяв саме такий смак? 
- Можу спитати в тебе теж саме. 
Леанет поглянула на свій кекс із смаком лісових ягід. 
- А що з ним не так? 
- У мене алергія на ягоди. 
- А в мене на цитрусові. 
Вони кидали в один одного блискавки. Блакитно волоса подруга побачивши це не витримала й засміялася. Двоє здивовано поглянули на неї. На що вона припинила сміятися. 
- Не лякайте мені Міку. Вона й так сьогодні достатньо налякалася – сурово глянувши на винуватців суперечки сказала донька поліцейського. 
- Вибачте – в унісон промовила обоє. 
Зага хоч і боялася подавати голос, але все ж тихень засміялася. Розалі дивлячись на неї усміхнулася із схрещеними на грудях руками і похитала головою. Блакитно волоса подруга просто їла свій ванільний кекс, не розуміючи про що вони говорять взагалі. 
Так і закінчився той неймовірно насичений день. Настала ніч скинувши на горді плечі Зефондюн нову порцію переживань. Вона підійшла до дзеркала у ванній з амулетом у руках на достатній відстані аби Майя не дотягнулася до неї. 
- Що ж, ти знову тут – з сатирою промовило відображення. – Невже, не боїшся мене? 
- Боюся, ще й як – почала блакитно волоса дівчина  - Тому й тут. Я знаю, що повина стикнутися з тобою, але мені цього зовсім не хочеться. Тож я пропоную угоду: Я виконую те заради чого ти замінила мене у дзеркальний світ, а ти даєш мені спокій. Домовилися? 
- Добре, але ти повинна розуміти, що якщо порушиш угоду я прийду і тоді ти без зайвих питань повинна віддати мені своє тіло. 
- Добре, що ти хочеш. 
- Ти повинна виповнити пророцтво. 
- Пророцтво? 
- Так, перенароджена Леді Федіш має поторити історію першої хранительки камені і перемогти армію Червоної Стріли. 
- Але в мене не вийде. Я занадто слабка. 
- Якщо ти кажеш подібне отже справді в це віриш. 
Леанет задумалася. Вона мусила прийняти умови Федишин, але тоді над нею був би постійний натиск. Тож Зефондюн зробила те, що вміє найкраще – порушила правила. Блакитно волоса дівчина простягнула руку в бік урни і почала потроху розслабляти пальці. 
- Що ти робиш? – істерично спитала відображення. 
- Я погоджусь на твої умови лише тоді коли моє життя стане не кращим за твоє – без тіні сумніву відповіла Леанет. 
Вона розчепила останні пальці відпустивши амулет в гору сміття. Дівчина дивилася як з гарного намиста намагається вибитися згусток енергії, та щоразу натикається на перешкоду – безпорадність. 
Тепер Зефондюн доведеться навчитися жити без неочікуваного подарунку долі. Все ж це буде краще аніж бути маріонеткою відображення в дзеркалі.