5: Канікули продовжуються

Здавалося якщо ти маєш купу вільного часу, то просто повинна проводити кожну хвилину наче останню. Ми ж натомість пролежали два дні на дивані дивлячись фільми і серіали. Леанет вирішила, що досить, досить лежати потрібно роздивитися місто поки є час. Їй потрібно більше і було б непогано навідатись у ті міста куди заборонено або рідко хто ходить. Міка зрозуміла хід думок блакитно волосої дівчини і вже почала збиратися. 
- Куди підемо? – спокійно спитала Зефондюн.  
- До Статуї Свободи- відповіла подруга  
Леанет почала світитися від щастя . Та згодом зрозуміла , що це дивно адже в цій споруді немає нічого цікавого , а це не стилі блакитно волосої подруги.  
Вони підійшли до споруди яка знаходилася дуже близько до забороненої частини міста. Вона на диво потягнула Зефондюн до задньої частини статуї . Там були відкриті двері і звідти постійно виходили і заходили люди. Дівчата купили білети і зайшли всередину. Довкола було купа магазинів які створювали чітке коло по середині будівлі яке дозволяли роздивитися величезний золотий горів який був прикріплений до даху і слугував чимось схожим на люстру, та вона і освітлювали всю будівлю.  
Очі Леанет світитися від щастя. Вона навіть і не мріяла побачити статую пару тижнів тому, а зараз стоїть всередині. Вони швидко пробіглися по магазинам і піднялися на більш верхні поверхи. На диво там був цілий поверх обладнаний під оранжерею. Там вирощували як звичні нам квіти так і такі які існують тільки у цьому світі.  
Подруги піднялися на останній поверх. Вхід туди було заборонено, але Міка якось домовилися провести нас туди з наглядом. Там майже не було світла адже золотий горіх залишився знизу. Єдине світло яке там було відходило від щілин у структурі структури. Один з таких променів падав на єдину ,не сховану від очей простирадлом , річ. Це була роза схована під куполом . Одна половина її була червоного кольору, а інша синього , майже блакитного, кольору. Від світла вона починала світитися золотим сяйвом.  
- Що це за квітка? – захоплено спитала Зефондюн  
- Нам заборонено про це говорити – строго відповіла супроводжуюча. 
Блакитно волоса дівчина здивовано поглянула на неї. Обличчя жінки напів дракона було суворе. На мить вона озирнулася. Наступної миті її погляд став більш м’ягким і вона почала говорити: 
- Ця квітка тут з самого початку існування цього світу. Вона слугує символом несумісного кохання.  
Леанет нічого не зрозуміла , але поглянувши на неї зрозуміла, що більше вона нічого не скаже.  
Дівчата покинули статую з купою непоєднуваних емоцій. Блакитно волоса подруга запропонувала піти до іншого місця, але її застереження , про те що воно трохи дивне насторожило Зефондюн.  
Це був магазинчик в районі де майже все закинуте. На вивісці написано, що це магазинчик дитячого одягу. Насправді ж казино. Хоча там і справді продавали дитячий одяг , але насправді найцікавіше було у підвалі. Зал був візуально поділений на чотири секції : бокс, казино, більярдна і ігрові автомати. Тут дівчата одразу розділилися. Подруга пішла до автоматів поки блакитно волоса дівчина розглядала все довкола. Її увагу привернув боксерський ринг на якому змагалися старигані. Це видовище було в одночасно сумне і веселе. На це не можливо було дивитися без сміху . Їхні вставні щелепи вилітали поки вони вже повзали адже ноги вже не тримали їх. Леанет послідовна прикладу інших і поклала сотню баксів на перемогу одного з цих невдах. Їй було не важливо переможе вона чи ні нехай гроші залишаться у них. Вона перейшла до наступної зони.  
Їй завжди подобалися азартні ігри.  Не через гроші або наплив адреналіну через перемогу. Найцікавіше було бачити обличчя людини яка сидить навпроти тебе з самовпевнений обличчям адже вона вже перемогла вже десять разів , а потім її обличчя різко змінюється коли бачить карти перед нею.  
Зефондюн підсіла до незнайомця який виглядав наче той самий тип який прийшов вбити головного героя. 
- Що робиш? – з посмішкою спитала блакитно волоса дівчина – Просто граєш чи вичікуєш свою жертву ? 
Незнайомець погодився на неї, але знову перевів погляд на карти. 
- Ты граєш чи чи прийшла щоб дізнатися мої карти? – сердито відповів питанням хлопець. 
Леанет стало цікаво тож вона попросила дилера роздати і на неї. Зефондюн навіть не дивилася в свої карти їй був більш цікавий чарівний незнайомець .  
- Тож ти місцевий ?  
- Так 
- Тоді чому так одягнений? 
- А ти що не визнаєш кольорів окрім блакитного? 
На диво хлопець відповідав навіть без натяків на злість. Блакитно волоса дівчина зрозуміла, що він не грає в її гру і вирішила поставити все. Він дивився на обличчя Леанет . На якому застигла переможна посмішка. Вагаючись , але він теж поставив все. Інші два доволі дорослих чоловіка переглянулися і вирішили ризикнути. Дилер забрав карти. І з здивованим поглядом оголосив Зефондюн переможнецею. Всі були розчаровані. У них було купа емоцій, та як би там не було вони прекрасно розуміли, що самі винні, що програли. Блакитно волоса дівчина підійшла до дилера і попросила через хвилин десять – двадцять розділити виграш між усіма порівну.  
Леанет швидко пройшла більярдну адже там взагалі нікого не було. Здавалося наче там ніхто не грає через те , що там когось вбили і тепер його дух забороняє всім грати там. 
Зефондюн підійшла до автоматів де безперестанку грала Міка. Вона стала біля одного з автоматів і помітили як група маленьких дітлахів зі злістю дивилася на її подругу. Блакитно волоса дівчина підійшла ближче. Один з них підійшов до неї і почав говорити командирським голосом : 
- Красуня не могла б ти прибрати звідти це набридливе дівчисько. Вона вже з десять хвилин не виходить від нашого автомату. 
В Леанет виникли протирічні самому собі почуття. Та вони праві блакитно волосій подрузі потрібно відійти . Зефондюн намагалася пояснити це подрузі , але вона зрозуміла це лише після третього разу. 
Міка закінчила гру і вони вже збиралися покинути це місце , але маленький хлопчина який просив звільнити йому місце підізвав до себе блакитно волосу подругу. Спочатку блакитно волосій дівчині це здалося звичайною вдячністю за звільнене місце, та вже через секунду хлопчина дав подрузі гучного ляпаса.  
Міка Не знала як реагувати тож просто дивилася на нього поки він продовжив грати як нічого й не було. Леанет неабияк розізлилася . Вона підійшла і повернувши його до себе обличчям теж дала йому лящя. Він неабияк здивувався. 
- Але ж бити дітей не можна – пусковим голосом сказав хлопчисько  
- А хто сказав, що це я тебе вдарила? – здивовано і з відчутною сатирою сказала Зефондюн – Це зробив твій друг. Томущо ти не захотів ділитися автоматом. А на далі запам’ятай: Якщо думаєш, що твій вік щось значить для людей,  то повір це не так. Тебе можуть запевнити, що тобі вісімнадцять і ти але повинен це робити хоча тобі лише дев’ять. Тож вважай це уроком на майбутнє.  
Дівчата вийшли і почимчикували до наступного місця. 
- А ти впевнена, що його потрібно було бити? – нервуючись спитала блакитно волоса подруга 
- Я знаю, що не можна – скиглим голосом сказала Зефондюн- Але він повинен зрозуміти, що бити старших за нього не можна.  
- Чому просто не сказати 
- Слухай якщо хотіла з ним влаштувати лекцію потрібно було діяти швидше. Знаєш я не психолог , але Мої методи більш дієві.  
- Все ж тобі було б не приємно якби тебе так вдарили. 
Коли Міка сказала це блакитно волоса дівчина задумалася. Це справді було б не приємно, але чому вона це сказала? У неї не було моментів щоб хтось бив її, ну з тих що вона пам’ятає.  
Вони пішли до наступного місця. Вже вечорів, але здаєть блакитно волоса навіть не збиралася повертатися. Ми зайшли до приміщення з півкулею на даху. Всередині був лише один ряд стільців. Дівчатка огледіли кімнату . В ній по колу були розставлені різні предмети під куполами наче у музеї. Під першим куполом був вогник який не перестаючи горів. З низу підпис: 
     Це моя помста егоїстичних хранителям які можуть легко знехтувати чужим життям, але покращувати своє -  
Від першої Червоної Стріли  
Вони перейшли до наступного стенду. На якому була незрозуміла річ. Щось схоже на тканину, але з кристалів. З низу підпис: 
Єдини, що залишилося після найкращої з нас – Крістал. 
Наступним експонатом став пістолет, що здивувало обох дівчат. З підписом:  
               Моєму найкращому наступнику. –  
Від Майї Федишин  
Леанет була здивована побачити тут щось від Майї , але що може означати найкращому? Він вже був чи ще не прийшов його час ?  
Дівчата сіла на стільці і через декілька секунд їх намертво приклеїли до них пасмами безпеки. Зникло світло і дах почав поволі відкриватися. Почали з’ялятися лінзи які буквально дозволяли побачити інші планети. Хоча це було дуже важко адже вони знаходилися на протилежній стороні від інших планет. Тож можна було розгледіти лише маленьку частину тої чи іншої планети. Достатньо надивившись подруги сиділи в очікувані коли їх відв’яжуть. До них підійшла організаторка. Вона була у доволі старшому віці. Не 30 , але і не 50. 
- Вам сподобалося? – з посмішкою ляльки промовила вона – Також я б хотіла запропонувати вам послухати історію. 
Дівчата невпевнено,  але погодилися. 
- Колись давнохранителі створили цю планету. Та одна дівчина прагнула помсти. Вона зібрала команду. Вони боролися прикладаючи всі сили поки їхні суперники і оком не повели. Знаменита Майя Федишин відрізала голову тої бідної дівчини і залишила собі в якості трофею. Учасники команди залягає на дно. Щож вони отримали за свій спротив ? Нічого. Люди готові слухати правду лише тоді коли будуть впевнені у своїй перемозі. Здогадуєтесь хто був одним з тих учасників? 
- Ви – пропищала однокласниця  
- Правильно – жінка розпочалася а посмішці поки її обличчя наповнювалося барвами. 
- Навіщо вам ми? – упевнено спитала Зефондюн  
- Не бійтесь ви скоро підете – чарівним голосом сказала незнайомка 
Блакитно волоса дівчина огляділа все довкола. Поряд був важіль. Вона опустилася його до низу але нічого не трапилося тож дівчина просто виломала його. Гострим кінцем Леанет відрізала паски безпеки. На диво лиходійка ніяк не відреагувала. Та коли Зефондюн спробувала звільнити Міка та одразу почала забирати важіль з рук блакитно волосої дівчини. Вона швидко зменшувалася і різким рухом розірвала паски подруги. Вони схопилися за руки і побігли, але не далеко. Двері були перекриті. Вони просто дивилися в обличчя жаху який наближався. Тепер Леанет змогла розгледіти, що жінка виглядала вже на 20-30. Все, що залишалося закрити життєво важливі місця і чекати, що вона просто їх відпустить.  
Почувся дзвінкий звук наче від розбитого скла. Коли вони розлучилися очі то побачило, що лиходійка лежала на землі і намагалася зняти щ себе річ з діамантів. Зефондюн швидко зменшувалася і одним ударом вибила двері. Тканина підлегла до неї і створила щось на кшталт плащю. У подруг не було часу тож вони просто бігли. Ззаду почулися постріли. Але не одна куля не зачепила дівчат.  
Вони не пам'ятали як дісталися до дому. Тож просто полягали спати обдумаю и все, що сталося.