1: Зіпсований сніданок

Книга на данний момент переписується, тому наступні розділи не є дійсними, але можете почитати аби отримати спойлери. Дякую за розуміння🥰

Колись давно люди могли бачити падіння метеоритів, для тодішніх людей це було скоріш прокляттям Божим. Чим сильніш сховавшись в своїх домівках вони сподівалися перечикати цю незгоду. Тільки шибайголова вийде на двір коли над головою падають метеорити, правда ж?

 Та, як би там не було протягом короткого періоду часу по всьому світу почали з’являтися «прокляні богом». Їхня шкіра мала білий колір, а сили мали за трьох. Хтось володів магією, а хто отримав розум якого не мав. 

Як би там не було ці люди були вигнанцями, певно тому коли отримали шанс створити світ без людей з їх засудливими поглядами вони не думаючи були готові продати все заради втечі.

Так в нашому світі були утворені перші супергерої, але цей світ точно не був готовий до них..

• А це була історія, яка перемогла на конкурсі: "Історії дітей з дит.будинків"

Хотілося шибнути щось в нього за таку грубість, але дівчина знала, що мати буде проти. Та, шибнути в телик справді треба було, бо замість каналу з мультиками він показував нікому не цікаві новини. Це єдина розрада в ції непроглядній тундрі.

Арктика, її красоти заворожували настільки сильно наскільки жахали. Навідмінно від Антарктиди де живуть хоч якісь звірі це було більш схоже на пустку. Це навіть тішило дівчину, хоч десь не було набридливих людей.

Скрізь тонни снігу і айзбергів пробиралася жінка років тридцяти чи сорока на вигляд. В руках в неї були невеличкі пожитки їжі. Одягнена Міла була як на пляж: жовта футболка з дурним написом і джинси з низькою посадкою, що ідеально оголювали її плаский для її років живіт. Думаю, якби тут були люди вони б не знали як вдягатися дивлячись на її вбрання. 

Міла завжди була такою, бунтарка яку не длякав не холод не поліція, а от що її дійсно лякало так це самотність. Все життя дівчини вони бігали від одного відчима до іншого, це набридало, але це була розрада матері, тож подіяти вона нічого не могла.

Жінка зайшла в іглу і кинувши пакет з їжею точним кидком прямо в голову купі одягу. До неї повернулося миле личико з перекошеним виглядом обличчя, яким вона завжди дивилася на матір. Скинувши зайві лахи, бо «треба загартовуватися» вона повернулася до метері щоби та оцінила її незадоволення.

На перший погляд висока, але не більше ніж метр шістдесят п’ять. Худе тіло, але то скоріше через те що її зад вічно натрапляє на пригоди. Головний атребут – блакитне волосся, що плелося до кінця спини. Зібрано в тугий хвіст воно втрачало всю свою магічність, але дівчині це було тільки на руку, бо й так своїм характером привертає увагу. 

Блакитні очі з сірими вкрапленнями пильно намагалися вловити найменші кадри її улюбленого серіалу на телевізорі, що якимось богом взагалі ловив сигнал. Дівчина мала білі вії, які доводилося ховати за чорною тушю, але при матері в цьому сенсу не було. Також доводилося ховати й велику, майже на всю спину, темну родиму пляму. 

Хоч в цьому не було дискомфорту, бо вона завжди тягала одну й ту саму джинсовку, але іноді дивлячись як всі з усмішками на обличчях купаються у воді їй теж кортіло це зробити, але мати завжди піклувалася аби в неї був особистий бачейн вдома, тож можна вважати, що її бажання вдоволені. Та, це ж не те правда? 

Вона інакша, завжди це знала. Це було як клеймо на все життя. Якщо інші бачили в цьому красу, то статистика показує, що частіше вона зустрічалася з поглядами відрази, або наче вона тваринка в зоопарку. Комусь приходило в голову вихопити її біля туалету й промити очі, аби впевнитися в тому що вона «не така».

• Щось не так Леанейло? - піднявши одну брову і помістивши руки на бедра спитала мати
• Чому я не можу дивитися Леді Баг?
• Твій дурнуватий мультик?

Блакитно волоса схопила її за комір і приставила до шиї олівець

• Мої "дурнуваті мультики" навчили мене більше ніж ти
• Нагадаєш подякувати моїй мамі, що так натаскала тебе в дитинстві, що навіть на мене руку піднімаєш

Замість відповіді Леанет подарувала їй короткий важкий погляд, поки налаштовувала телик. Потираючи шию Міла підвелася і кивнула на двері.

• Збирайся, я потеревенила з Джефом він відвезе нас в Нью-Йорк
• Ти що знайшла нового лоха?
• Вирази залиш при собі, йди збирайся

Загалом пожитків у дівчини не було так багато, надто звикла що вони не затримуються надовго. Знявши всі свої плакати, які якимось дивом не промокли, вона обережно склала їх у валізу. Туди ж полетів невеличкий багаж одягу, бо більшість курток вони виклянчили в Джефа, що мав лишити їх наступним поселенцям. 

Їжі в них було не так багацько. Перед виїздом повечерявши вони попрямували до човну. Довелося стиснути зуби, аби не видати що їй холодно. Ідучи Леа помітила квіточку ромашки, яка мало того що вижила тут, так на ній поселилося сонечко. Розгледівши його ближче вона помітило, що те було блакитного кольору і мало 5 цяток. Це було наче послання їй, що їй справді варто їхати туди, ще й її улюбленого кольору.

Леанет не вірила в долю, в будь-чого має бути пояснення, та доля в яку вона так не вірить вирішила посміятися з неї й підкинула нову пригоду, можливо останню. Вона почекала поки сонечко залізе на її пальчик і підняла вгору промовляючи:

• Лети до своїх діточок!

Цікаво як там сестра, але знаючи що вона під крилом бабусі її життя було стабільніше будь-кого. Вона знов запізнюється, тож треба бігти. Політ літаком, в якому вона просто вирубилася. Потім вони пересіли на поїзд, при чому вона сама того не помітила. І знову вона проспала майже всю дорогу. 

Коли на секунду прочинила очі, то помітила як мати перешіптується з провідницею. Помітивши, що та прокинулася вони хутко вкололи їй щось. Відкрила очі Леа тільки коли вони їхали автобусом до їх нового будинку. Перевівши погляд на свою руку де виднілися блакитні сліді від уколів вона зі злістю поглянула на мати, яка тільки їй всміхнулася і пішла за їх речима.