***

Вулиці невеличкого містечка зустріли нас поодинокими перехожими й тишею, яку порушував лише скрип снігу під ногами. Зимове повітря було колючим, та я не відчувала холоду. Зупинившись перед будинком із масивними дерев’яними дверима, коротко постукала. Не встигла прибрати руку, як двері різко розчинилися.

На порозі стояла жінка, обличчя осявала широка усмішка — така тепла й щира, що я на мить завмерла. Вогняне волосся, як завжди, сяяло золотом навіть під тьмяним зимовим світлом. Здавалося, її полум’я могло зігріти саму зиму.

Навіть моя звична холодність дала тріщину. Кутики губ ледь смикнулися вгору — майже зрадницьки. Та я дозволила собі цю мить слабкості, знаючи, що вона — одна з небагатьох, хто бачив мене іншою.

— Ти прийшла! — вигукнула вона з непідробною радістю, не давши й слова вставити, і відразу ж окинула нас уважним поглядом.

— Хотіла сказати, не здохла, — хмикнула я, заходячи всередину. — Оце диво б у тепло та нагодувати, коли отямиться.

Вона пирхнула, але тут же заметушилася, зачинила за мною двері й жестом покликала йти за нею. Ми пройшли до дальньої кімнати її гостьового будинку. Я обережно поклала дівчину на м’яке ліжко, вкриваючи теплою ковдрою аж до підборіддя. Тепер вона виглядала, наче лялечка в коконі — тендітна й беззахисна. Переконавшись, що їй тепло, тихо зачинила двері й спустилася вниз разом із господинею.

Сівши за стіл,  витягнула ноги й дозволила собі трохи розслабитися. Поруч із цією вогняною жінкою, єдиною з небагатьох, я могла хоч трохи послабити свій вічний холод. 

— Вина? Чи, може, чогось міцнішого? — запитала вона з тією ж незмінною усмішкою, нахилившись над столом так, що її руде волосся впало вперед, майже торкнувшись дерев’яної поверхні.

Я всміхнулася кутиком губ і відкинулася на спинку стільця.

— Крові нема? — кинула я з тінню сарказму, щоб трохи піддражнити її.

Вона пирхнула, лукаво всміхнувшись, але нічого не відповіла — одразу попрямувала до шафки, де завжди ховалися пляшки на всі випадки життя.

— Не завезли, — розсміялася вона, закидаючи голову. — Але заради тебе можу когось покликати… свіженького.

— Заспокойся, я жартую. Я ж не вампір, — махнула я рукою.

— От і добре, — знову всміхнулася вона, сідаючи поруч і ставлячи переді мною келих вина. — Ну, як усе минуло?

— Гора трупів, як завжди. Кров, нутрощі, — промовила я абсолютно буденним тоном, зробивши невеликий ковток.

— Нічого не змінюється, — усміхнулася вона, злегка похитавши головою.

— І один вовк-каліка, — додала я, глянувши прямо на неї.

Її усмішка ледь померкла, і вона швидко відвела погляд, наче ненароком.

— Отже, правильно. Не просто так він там опинився. Гаразд, якщо він мешкає неподалік, але звідки б він знав, що я буду саме там, ммм? — я примружила очі, уважно стежачи за її реакцією.

Вона злегка сіпнула плечима, але швидко опанувала себе.

— Я мала підстрахуватися, — відповіла вона, намагаючись звучати спокійно.

— Я завжди справляюся сама, — холодно відрізала я, ставлячи келих на стіл.

— Але ти була не одна, — її голос став серйозним, а погляд — твердим. Вона дивилася мені просто в очі, не відводячи погляду.

Я зітхнула, підняла келих і допила вино одним ковтком, відчуваючи, як легка гіркота розтікається язиком. В її словах було більше, ніж вона хотіла показати. Я відчувала це так само чітко, як холодний подих зими за вікном. Вона знала щось, чого мені не сказала, — і саме це дратувало найбільше. Я не любила, коли за моєю спиною хтось робив вибір замість мене. Навіть якщо він був правильним. Навіть якщо це було заради мого життя.

— Ти ж знаєш, як я не хочу його бачити, — насупилася я, промовляючи з явною злістю. — Могла б когось іншого прислати для підстраховки.

— Він був поруч, — відповіла вона спокійно, та в голосі все ж ковзнула нотка виправдання.

— Пернатий не міг? — я підняла брови, свердлячи її поглядом.

Вона лише знизала плечима, зберігаючи видимість безтурботності.

— У нього теж справ повно. Краще пий і не обурюйся, — мовила вона, всміхнувшись, і спритно долила в мій келих вина.

Я коротко пирхнула, але все ж узяла келих, розуміючи, що сперечатися з нею марно.

— Наступного разу хоч попередь, — пробурмотіла я, опускаючи погляд у рубінову гладінь напою.

— Щоб ти його взагалі прибила? — подруга хитро примружилася, нахиляючись трохи ближче.

Я витримала її погляд, але потім відвела очі.

— Не приб’ю, — тихо вимовила я, намагаючись, щоб голос звучав байдуже, та сама знала, що в ньому промайнуло щось інше. В кімнаті знову запанувала тиша. Лише м’яке потріскування дров у каміні супроводжувало нашу мовчазну розмову. — Дивно, з чого це ти його жалієш. Часто ж сама прибити хочеш.

— Обставини змінюються, — спокійно відповіла вона, дивлячись прямо на мене. — Залишайся. У мене повно вільних кімнат.

— Ні, — відрізала я, підводячись із-за столу. — Мені краще самій.

— Кому краще? — вона схопила мене за руку, її голос звучав стримано, але я вловила в ньому нотку розчарування.

— Мені, — коротко відповіла я, м’яко вивільняючи руку з її пальців.

Вона видихнула, закотила очі й похитала головою, наче знаючи, що сперечатися марно.

— Гаразд, — нарешті сказала вона, опустивши погляд. — Не наполягатиму, все одно твою стіну не проб’ю. Просто заходь, коли потрібно. Ми поруч.

Я кивнула, хоча й знала, що навряд чи скористаюся її пропозицією. Залишитися тут — означало дозволити собі надто багато тепла, якого я більше не мала права приймати. У чужих стінах завжди є спокуса розслабитися, а я не могла дозволити собі стати беззахисною навіть на мить. Особливо зараз.