***

Я мовчала, не відводячи від нього погляду. Він спокійним кроком перетнув кімнату й сів у крісло навпроти, біля каміна. Тремтливе світло полум’я ковзало по його обличчю, підкреслюючи риси, які час не пощадив: посивіле волосся, глибокі зморшки біля очей і губ. Та попри це, його тіло залишалося міцним, наче вирізьбаним із каменю. На лівій руці бракувало трьох пальців. Навіть сидячи, він випромінював силу — тиху, первісну, що не потребує жодних доказів.

Щось усередині мене здригнулося. Тепло, майже забуте відчуття, промайнуло на краю свідомості — наче ледь вловимий спалах на горизонті. Але я одразу придушила його. На зміну, як завжди, прийшов холод — знайомий, втішний, той, що наповнював кожну клітину мого тіла. Він приносив ясність, позбавляв зайвого, залишаючи тільки спокій і контроль. Я сперлася на підлокітники крісла, але нічого не сказала, продовжуючи мовчки вивчати його, чекаючи, коли він заговорить.

— Ти зовсім не змінилася… Років-то минуло, — тихо промовив він, порушуючи затяжну тишу. Його голос був рівним, та в ньому вгадувалася втома.

— А от ти постарів, — сухо кинула я, не відводячи погляду. — Але дякую, що допоміг. Не знала, що ти живеш у цьому лісі.

— Я завжди радий тобі допомогти, — м’яко відповів він, і його очі знову зустрілися з моїми.

— Як і зрадити, в принципі, — перебила я різко, трохи нахилившись уперед. — Вибач за руку… 

Чоловік зітхнув, опустивши голову. Його погляд ковзнув убік, до вогню, де полум’я продовжувало танцювати у хаотичному ритмі. У хатині знову запанувала тиша, порушувана лише потріскуванням дров у каміні. Він виглядав таким самим, яким я пам’ятала його востаннє: упертим, сильним, але з очима, в яких тепер було щось схоже на жаль.

— Мені шкода… що я став причиною того, що ти зробила з собою, — тихо промовив він, але в його голосі було більше, ніж просто жаль.

Я ледь помітно всміхнулася.

— Як же я ненавиджу ці слова. «Мені шкода», — вимовила я з відвертою насмішкою. — Якби всім справді було шкода, багато чого просто не сталося б. Але ні. Ці слова — порожнеча.

Я вдивлялася в нього, намагаючись вловити бодай найменший прояв каяття, але він знову відвів погляд, наче не міг витримати мого. У хатині знову запанувала тиша. Вогонь у каміні потріскував, відкидаючи на стіни живі тіні. Відкинулася на спинку крісла й прикрила очі, дозволяючи собі хоча б на мить зосередитися на танці полум’я. Усередині мене холод залишався незмінним, поглинаючи будь-які спроби почуттів пробитися назовні. А він… він мовчав, і це мовчання дратувало мене більше, ніж будь-які виправдання, які він міг би сказати.

— Коли буря вщухне, ми підемо. І ти більше мене не побачиш, — промовила я, не стримавши нової колкості. — Не буду чіпати твою рану.

Він тихо зітхнув, потер культю своєї руки — і цей жест чомусь викликав у мене більше роздратування, ніж співчуття. 

— Що мені зробити, аби ти пробачила? — його голос був тихим, майже благальним, але я почула в ньому не лише каяття, а й ту саму біль, яку він, здається, носить досі.

Я різко підняла голову, дивлячись прямо на нього.

— Я ніколи нічого в тебе не просила. Ні пробачення, ні доказів, ні жертв. Ніколи. Але ти все одно зробив те, що зробив, — мої слова пролунали холодно, уривчасто, наче удари клинків. — Це був твій вибір.

Я побачила, як його обличчя на мить перекосилося, наче мої слова завдали йому удару сильнішого за будь-яку зброю. Він відвернувся, знову дивлячись на вогонь. У кімнаті було тепло, та холод усередині мене залишався незмінним, як завжди. Тиша стала нестерпно гучною, порушуваною лише тихим потріскуванням палаючих дров.

Я позбулася емоцій, здатних принести теплі почуття. Вони більше не були мені потрібні. Надто часто вони заважали бачити чітко й приймати правильні рішення. Але від пам’яті я позбутися не могла, як би не намагалася. Вона чіплялася за мене, наче колючий бур’ян, проростаючи крізь кожну мить спокою. Тепер ця пам’ять несла з собою лише роздратування. Не біль, не гіркоту — лише тиху, але безкінечну досаду на все, що було. На його вибір. На мої помилки. На те, що я й досі пам’ятаю цей момент так виразно, наче він стався вчора.

Я знову поглянула на нього, мовчки, але мій погляд говорив більше, ніж будь-які слова. У кімнаті продовжувало потріскувати полум’я, і його тепло так і не змогло мене зігріти. Минуло кілька годин, і за стінами хатини запанувала тиша. Вітер більше не завивав, а крізь маленьке віконце почало пробиватися м’яке ранкове світло. Зовні великі пухкі сніжинки повільно кружляли, осідаючи на землю та огортаючи ліс сліпучо-білим покривалом.

Я обережно вкрила дівчину своєю курткою — її тендітне, крихке тіло здавалося майже невагомим. Взявши її на руки, штовхнула двері й вийшла надвір. На мить зупинилася, підвівши голову до неба. Ліс, укритий свіжим снігом, виглядав, наче ожила казка. Усе довкола сяяло, ніби кожна гілка й кожна травинка були вкриті інеєм, створеним не природою, а магією. Я простягла руку, спостерігаючи, як на мою долоню тихо опустилася сніжинка. Вона не розтанула. Довго дивилася на неї, майже забувши про все навколо.

— Ти любила сніг, — пролунав позаду його голос. Низький, спокійний, але з ледь відчутною теплотою, яку я вже не могла прийняти.

— Колись давно, — коротко відповіла я.

Не озираючись, ступила вперед, а потім ще раз. Сніг тихо хрумтів під ногами. Ліс, такий чарівний і безкінечний, простягався переді мною, і я впевнено рушила далі, не озираючись.