***

Час ніби завмер, поки я намагалася приземлитися так, щоб не зашкодити їй. Земля вдарила по моїх ногах із глухим стуком, і я впала на коліна, міцно притискаючи її до себе. За спиною пролунав гуркіт, а слідом за ним — лютий вибух. Повітря здригнулося, розірване полум’ям і металом. Я стиснула зуби, відчуваючи, як біль від удару розтікається тілом, але не дозволила собі послабити хватку. Обережно поклавши дівчину на сніг, я перевела подих, дивлячись на неї. Білосніжне волосся м’яко спадало на білу землю, наче вона сама була частиною зимового пейзажу.

Я підвелася, ледь долаючи біль у м’язах, і озирнулася. Потяг зійшов із рейок і тепер лежав перекинутий, понівечений, немов іграшкова модель, розбита чиєюсь рукою. Цього разу я встигла. Повернувшись до дівчини, знову обережно підняла її на руки. Розвернувшись до лісу, ступила в його темну глибінь. Якщо піти крізь хащі, можна скоротити шлях, і я сподівалася, що так ми швидше дістанемося безпечного місця.

Гілки хрустіли під ногами, вітер вив поміж голих дерев, кидаючи в обличчя сніжний пил. Пройшовши ще кілька сотень метрів, з темряви перед нами вийшов вовк. Його силует був масивніший, ніж у будь-якого іншого вовка, якого я бачила. Очі сяяли яскравим знайомим бурштиновим світлом. Я перевела погляд нижче, і в грудях щось стислося. На передній лапі бракувало пальців. Замість них була культя, через яку він ступав невпевнено. Ми зустрілися поглядами лише на мить, але цього вистачило. Його очі були сповнені якимось дивним знанням, і в них читалося більше, ніж простий тваринний інстинкт. Вовк відвернувся й побіг уперед, шкутильгаючи на покалічену лапу. Він іноді зупинявся й озирявся, ніби перевіряючи, чи йду я за ним.

Я придушила легке роздратування, що закипіло всередині. Стиснувши зуби, рушила за ним, намагаючись не зменшувати темпу. Вітер дужчав, завиваючи в гіллі, і перші великі сніжинки почали кружляти в повітрі. Починалася буря. Хоч я й не відчувала холоду, його пронизливість могла зашкодити їй. Міцніше пригорнула дівчину до себе, прикриваючи її від вітру, й пришвидшила крок. За якийсь час попереду замайоріло світло. Ліс відступив, відкриваючи невелику галявину, а на ній стояла хатина. У її вікнах горіло тепле, манливе світло, а всередині ледь помітно танцювали відблиски вогню.

Зайшовши всередину, я швидко озирнулася. Хатина виявилася простою, облаштованою, з мінімумом речей, але в ній відчувалася турбота про кожну деталь. У каміні вже горів вогонь, освітлюючи потертий диван. Не вагаючись, я підійшла до нього й обережно поклала дівчину, накривши її щільною ковдрою, яку знайшла поруч. Її дихання залишалося слабким, але рівним. Я посиділа біля неї ще трохи, прислухаючись до її стану. Обличчя, освітлене м’яким світлом полум’я, здавалося таким безтурботним.

Підвівшись, я окинула поглядом хатину. Обстановка була скромною, витриманою в чоловічому мисливському стилі. Усе тут промовляло про життя, проведене на самоті, — прості дерев’яні полиці, старі, але добротні речі, теплі шкури замість килимів. Сівши в крісло неподалік, я дозволила собі на мить розслабитися. Раптом рипнули двері. Я напружилася, хоча й не подала виду, лише злегка перевела погляд. У хатину ввірвався холодний зимовий вітер, змішаний з дрібними сніжинками. На порозі з'явився чоловік, який струшував з плечей легку, ніби наскоро накинуту, зимову куртку.

Він виглядав дивно: куртка висіла на його оголеному торсі безглуздо, ніби він одягнув її не для тепла, а за звичкою. Я проводжала його поглядом, не рухаючи головою.

— Привіт... — тихо промовив він, зачиняючи за собою двері. Його бурштинові очі зустрілися з моїми.