Глава 15. Обіцянка за обіцянку

Вмить подолавши ті кілька кроків, що розділяли двері сусідніх кімнат у коридорі, Альд опинився у вже знайомій порожнечі та темряві. Обережно помістивши мої кістки на лежанку, він повернув мені контроль над тілом. Що ж, настав час його порозпитувати.

— Потім, — коротко відповів підселенець.

— Я ж ще навіть нічого не спитала!

— Це універсальна відповідь на більшість твоїх питань, які ти ставиш після незрозумілих тобі ситуацій.

— Знаєш, — я відчула приплив злості, — у тебе вже була можливість переконатися — те, що стосується нас обох, мені краще знати. А враховуючи те, що нас обох стосується буквально всі...

— Можливо й так, — перервав мене підселенець. — От тільки яка користь від того знання, якщо навіть отримавши його, ти все одно чиниш всупереч здоровому глузду? — отруйно процідив Альд. — Просто тому, що... Схотілося. Повинна. Або ще з якимось емоційним, але неймовірно важливим виправданням власної легковажності.

— Тобто, це причина, через яку мені можна взагалі нічого не розповідати?

— Це причина, через яку я надаю тобі знання дозовано. У тій кількості, яка потрібна тобі для виживання на той чи інший момент. Бо будь-що понад необхідне ти або не розумієш, або одразу забуваєш, або взагалі... сприймаєш хибно.

Моя злість ставала все сильнішою, а підселенець, на противагу цьому, не виказував жодних емоцій, які я могла б вловити. Схоже, справді закривається.

— Ти не замислювався про те, що кожну крихту цього знання ти надаєш так, ніби робиш мені величезну ласку? Вважаєш, це приємно?

— А має бути приємно? — в'їдливо поцікавився Альд. — Знання потрібні тобі, щоб вижити. І ніхто не зобов'язаний надавати їх так, як тобі хочеться. На твоєму місці я би взагалі радів тому, що кожне заклинання не доводиться винаходити з нуля, перевіряючи його на собі. Або на оточенні.

— Який же ти все-таки... — у голові крутилися лише лайливі вирази, але настільки відкрита зневага до підселенця напевно могла вилізти боком, бо потім відіграється ж. Тому я доклала зусилля та обрала найбільш невинне слово, — пихатий.

— О, то ти ще інших лічей замало бачила, — у голосі співрозмовника мені почулося глузування. Авжеж, він же чує мої думки. Ну, хоч дізнався про себе правду. — Та й стосовно тебе я поводжуся значно м'якше, ніж слід. Якби ти вчилась у Суртаза...

— Мені й тебе достатньо. Та й судячи з вашої розмови, яблуко від яблуні...

— Ти про що? — знову перервав мене Альд.

— Тобі теж... — озвучувати цей очевидний висновок було чомусь гірко, — байдуже.

Підселенець зітхнув і кілька секунд помовчав, перш ніж заговорити.

— Мені не байдуже хоча б тому, що я все ще перебуваю у твоєму тілі.

— І все?

— Цього достатньо. Що там в тебе за питання?

Кістки Суртаза, невже я врешті-решт його переспорила?! Чи то просто дрібна поступка, аби я не продовжувала сваритися? Ха, наївний.

— Я не чекатиму вічно... — холодно нагадав підселенець.

Хоч в мені ще клекотіла злість, я вирішила скористатися цією можливістю.

— Про що ти хотів спитати Суртаза?

— Чи зможе він відновити моє тіло.

— Тобто?..

— Так. Саме моє.

— Виходить... може?

— Так.

— А ти зрозумів, що задля цього треба зробити?

Альд не відповідав досить довго — я вже подумала, що він вирішив проігнорувати це питання.

— Не зовсім. Але впевнений, що це якось пов'язано із Радою. А зважаючи на останні руни... — підселенець видав невеселий смішок. — Це буде небезпечно.

— Вважаєш, ми таки упокоїмо того ліча? Ну, родича...

— Ми? Сумніваюсь.

Знову ця його зарозумілість. Неймовірно дратує. Який зомбі його вкусив? Спілкувалися ж до цього нормально, ну... людяніше, чи що. Але тільки-но з'явилася згадка про його колишню велич, як...

— Про всяк випадок поясню, бо знову сама домислиш, сама образишся, — глузливо додав Альд. — У тебе немає жодних шансів впоратися з ним. Жодних, розумієш? У мене в твоєму тілі — теж. Навіть якщо я таки зможу його упокоїти, то… Твоє тіло такого навантаження не витримає, в тріски розлетиться. Можливо, спільне одночасне керування дасть нам шанс вижити, та це буде складно. Дуже складно. І для цього вкрай необхідно дотримуватися умов.

— Яких? — насторожено поцікавилася я.

— Довіра та беззаперечна покора з твого боку.

— От чому я зовсім не здивована?

— Тому що я тобі про це вже казав.

— То було риторичне питання.

 — Твоя цікавість втамована?

— Є ще дещо...

Я зніяковіла, не знаючи, як сформулювати питання. Воно крутилося в голові, але ніяк не хотіло приймати хоч якусь конкретну форму — навіть для того, щоб підселенець почув його хоча б у моїх думках.

Альд мовчки чекав. Ну хоча б не квапив, і на тому дяка.

— Суртаз згадував, що ти щось зробив... чи хотів зробити, я так і не зрозуміла. І ти підтвердив, що спробуєш зробити це знову. Про що ви говорили?

— Хм... Це довга історія.

— Остання ніч — найдовша за весь рік, тож... — я щосили намагалася втриматися від єхидства. — Часу достатньо. А сон нам не потрібен.

— Краще б ти витратила ці кілька годин на медитацію, — підселенець же, навпаки, вирішив не стримуватися. — Було б значно більше користі.

— І все-таки?.. Що ти зробив?

Альд зітхнув. Приречено, як мені здалося.

— Якщо коротко... Я був дуже амбітним. Переоцінивши свій вплив, я замахнувся на вкрай... героїчний вчинок, — підселенець замовк на кілька секунд, а потім додав: — Хоча зараз я назвав би його скоріш божевільним. Принаймні, з огляду на ті обставини та можливості, які в мене тоді були.