Глава 16. Відморозок

Остання ніч справді виявилася дуже довгою. Мало того, що мені вряди-годи вдалося нормально поговорити з підселенцем, так ще й кілька годин на медитацію залишилося. І з неї мене висмикнув наполегливий стукіт у двері. Кинувши погляд на вікно, я побачила, що на вулиці було світло і знову йшов сніг.

— Хто там?

Двері не були зачарованими, тож сумніватися в тому, що по той бік мене почули, не доводилося. Звісно, я могла подивитись ауру. Але відчуття, схоже на приємну ранкову сонливість, позбавляло будь-якого бажання робити зайві дії. Підселенець, здавалося, теж перебував у цілком доброзичливому настрої

— Меб, — коротко озвався тепер уже відомий відвідувач.

Внутрішньо зітхнувши, я легким магічним дотиком зсунула клямку убік, відчиняючи двері. Трохи схиливши голову, похмурий некромаг ступив через поріг і акуратно зачинив за собою стулку.

— Що трапилося?

— Поки нічого, — Меб похмуро покосився вікно і примружився, ніби світло завдавало йому болю.

— Мабуть, у нього похмілля, — повідомив Альд.

— Дякую за неймовірно цінну інформацію, — єхидно відповіла я.

— Старий просив передати, що коли вже ти повернулася, саме час зайнятися твоїм стажуванням.

— Звучить загрозливо.

— Насправді нічого складного, — знизав плечима некромаг і притулився спиною до стіни навпроти мене. — У наших улюблених Нижніх Топцях...

Якби я мала очі, якесь із них напевно почало би сіпатись.

— ...схоже, завівся відморозок.

— Хто? — здивовано перепитав Альд.

— Зрозуміло. І честь упокоїти його дісталася мені? — я проігнорувала питання підселенця.

— А кому ж ще? Ранній ранок, вся застава спить, — посміхнувся Меб. — Не коменданта ж відправляти. Хоча він, може, й не був би проти розім'ятися. Не знаю, про що ви говорили вчора, — некромаг знову примружився, але цього разу дивлячись на мене, — але він помітно повеселішав. Звісно, це мене тішить, але краще нехай сидить у фортеці. Тобі не обов'язково йти з кимось у парі, зомбі ти не станеш за всього бажання.

— Жодної поваги... — пробурчав підселенець.

— Міг би скласти мені компанію.

— А я — на стіні, — тепер бойовий некромаг був просто втіленою невинністю і святою простотою. — Ми по черзі спостерігаємо за околицями, щоб Старий не перенапружувався.

— Учора я якось не помітила... вартових.

— Наказ коменданта, — знизав плечима Меб, — мовляв, святкуйте-відпочивайте, замість вас попрацюють чари. Завдяки їм і дізналися, що у Нижніх Топцях знову весело.

Мені було ліньки щось робити — майже як за життя. Але оскільки я все-таки була нежиттю, то нескладною, але все-таки роботою рано вранці першого дня року доведеться зайнятися саме мені. Бо більше, мабуть, ніхто не міг. Ну або вдавав, що не міг.

— Гаразд... — я клацнула щелепою. — Комендант у себе?

— Так. Але він зараз зайнятий, сказав не турбувати. Тож тримай, — некромаг дістав із кишені куртки два кристали телепортації. — Топці, — вказав він на один артефакт, — а цей — застава. А то в такому снігопаді й заблукати можна. Пропадеш ще кудись... знову.

В останній фразі Меба мені почувся невимовлена докора та приховане занепокоєння. Згадалися слова Сідди, коли та намагалася зі мною зв'язатися. Що вони не знаходили собі місця. Приємно, звичайно... Але з чого раптом? Не настільки ж близькі друзі... Мабуть.

— Постараюся повернутися якнайшвидше.

Меб хмикнув. Я обережно взяла кристали та кілька секунд подивилася на них, запам'ятовуючи позначки. Сховала артефакти до поясної торби.

— Хай щастить, — сказав він. — А, так — і з початком року!

— Навзаєм... — прошелестіла я в спину некромагові, що вже переступав поріг.

— Отже, повернемося до мого питання, — промовив підселенець добре знайомим терплячим тоном. — Що за відморозок? Наскільки я розумію, це якийсь різновид нежиті? Судячи з твоїх емоцій, не надто небезпечний.

— Та нічого особливого насправді, — якби я була живою, то, мабуть, усміхнулася б, — це звичайний зомбі, який не замерзає на морозі.

— Он як... — задумливо пробурмотів Альд.

— Так. Не знаю, жартував Калір чи ні, але... Загалом, він казав, що пияки мають найбільше шансів такими стати. Ну або ті, хто забагато випив під час свята і помер від цього.

— Тобто... твій наставник вважав, що це через спиртне?

— Ага. Просто в теплу пору якщо хтось і вмирає з перепою, то й не відрізняється від інших зомбі... Хіба що за запахом. А от взимку і свято лише одне, і різниця добре помітна. Звичайні зомбі швидко клякнуть і, можна сказати, стають безпечними до найближчої відлиги.

— Не стикався з таким, якщо чесно. У столиці за моїх часів морози були рідкістю.

— Та й некромагів там явно більше.

— Авжеж. А на кордоні взимку я, вважай, і не бував... У мене взагалі склалося враження, що бліді створіння не люблять холоду. Взимку вони майже не нападають.

— До речі, Калір мені теж казав, що зима для некромагів — найспокійніший час, можна трохи відпочити. Навіть місцева нежить чи то просто притихає, чи взагалі забивається куди подалі та впадає в сплячку.

— Ну, хоч щось залишилося незмінним, — зітхнув Альд.

— Ти це до чого?

— Як би тобі пояснити... — задумливо промовив підселенець. — Спостерігаючи за теперішнім світом, я відчуваю себе… дивно. З одного боку, це той самий світ. Мій рідний світ, енергія якого залишилася такою ж, якою я її запам'ятав.

Альд замовк. Я зачекала приблизно хвилину, але було схоже, ніби підселенець занадто зав'яз у своїх думках. І вони, судячи з гіркоти, що несподівано сколихнулася десь глибоко у грудях, були невеселими.

— З іншого ж, — знову заговорив він, перш ніж я наважилася перервати його роздуми, — я бачу, наскільки все... стало гірше. Сила нинішніх магів — що стихійних, що некромантів — лише бліда тінь того, що я сподівався побачити.