Глава 14. Остання ніч

Перше, що я побачила, щойно відновилося заклинання зору — холодне денне світло. Воно просочувалося до кімнати крізь позбавлене фіранок вікно і розплескувалося по нерівних кам'яних стінах химерними біло-сірими візерунками. Повільно збираючись докупи, я не могла не помітити, що мене досить обережно поклали на нічим не застелену лежанку. Настільки обережно, наскільки це взагалі можливо для розсипу кісток.

У цей момент я гостро відчула, наскільки дорога мені ця кімната. Порожня, необлаштована, запорошена пилом і напевно дуже холодна. Але вона була місцем, яке я певною мірою могла вважати своєю домівкою. Хоча б тому, що іншої просто не було.

А ще мене дивувала мовчазність Альда. Прислухавшись до свого стану, я раптом не відчула явної присутності підселенця. Знову заснув, чи що? А й добре. Мені зараз нічого не загрожує, спокійно зберусь і...

З-за дверей почувся гуркіт, від якого, здавалося, здригнулася вся будівля. Від несподіванки я мало не розсипалася назад, до пуття ще навіть не встигнувши зібратися. Але вибух сміху, що пролунав слідом, переконав мене в тому, що нічого страшного не сталося. Натомість прокинулася моя цікавість — треба дізнатися, що ж таки трапилося. 

Відмінний стимул зібратися якнайшвидше. 

Навіть ноги Кіліра напрочуд швидко підкорилися і стали на місце. Чи то звикла, чи то навчилася, чи то підселенець недооцінив ступінь їх сумісності з моїми кістками. Як не дивно, думка про останнє навіть майже не викликала в мене огиди. Це лише кістки, так...

Мій слух вловив новий вибух багатоголосого сміху і жваву розмову.

— Швидко зібралася, — голос Альда, що раптом пролунав у моїй голові, знову мало не вибив мене з тендітної магічної рівноваги. — Непогано.

— Ем-м-м... дякую.

Я розгубилася. Похвала підселенця виявилася ще несподіванішою, ніж його повернення.

— Так і збираєшся тут відсиджуватися? — єхидно поцікавився він, мабуть, уловивши мої емоції.

— Ні, тому й так швидко зібралася. Цікаво ж... — якби я була живою, то не втрималася б від усмішки, мабуть.

— От і добре. А то, з огляду на звуки, вони там нижній поверх розносять по камінчику.

— Так, і я просто зобов'язана взяти у цьому участь.

Обережно злетівши у повітря, я похитнулася і знову прислухалась до відчуттів. Оніміння в ногах, трохи ниють ребра та зап'ястя лівої руки. Майже як за життя. Нічого, бувало й гірше.

Двері до моєї кімнати виявилися не замкненими. Втім, це було якраз не дивно — мешканці напевно знали один одного, а вламуватися до покоїв ліча без запрошення навряд чи знайшлися б охочі. Не кажучи вже про те, що в мене банально не було чого красти.

Я вилетіла до порожнього коридору і попрямувала до сходів. Слух не обдурив мене, всі справді знаходилися внизу. І увага їхня була прикута до цікавого видовища, яке відкрилося і мені, варто було злетіти на перший поверх.

Стелажі, що раніше формували подобу лабіринту, були зсунуті до стін, а замість них у центрі просторого приміщення красувалося... дерево. У діжці. Його голі, позбавлені листя гілки були прикрашені всякою всячиною — від дрібних черепків до пишних бантів із яскравої тканини. Між ними простягалися якісь блискучі нитки, кінці яких тягнулися догори — до дивного предмета. Судячи з вигляду, це теж була якась прикраса — чи то пухнаста, чи то колюча.

Зависнувши над нижньою сходинкою, я клацнула щелепою від подиву, але за гомоном, що панував у кімнаті, ніхто цього не почув. Десяток людей оточили дерево — канцеліар, Меб, Лінс, Нель та інші, менш знайомі мені особистості — і всі коментували спроби Ваана поставити кудись вище цю чи то пухнасту, чи то колючу штуку. Судячи з мученицького виразу обличчя чорнокнижника, скоріше колючу. Втім, дерево явно не збиралося здаватися під натиском парубка, бо з мого боку було схоже, ніби воно щосили намагалося відштовхнути його своїми гілками.

— Цікаво, а чому ніхто не здогадався використати заклинання левітації? Нізащо не повірю, що ніхто з присутніх його не знає... — поки що своє здивування я видала лише подумки.

— Можеш спитати про це у них, якщо хочеш. Підозрюю у цьому якийсь ритуал.

— Ніколи не чула, щоб дерева так прикрашали...

— Я чув, що така традиція існує у сусідньому світі. Щоправда, там для цього зазвичай використовують інші дерева. Листя у них нагадує голки, і на зиму вони його не скидають.

— Дивні дерева, ніколи таких не бачила. Мабуть, прикрашати їх — то окреме задоволення... причому сумнівне. Вони ж колючі, так?

— Так, особливо коли починають обсипатися. Але ці голки, до речі, приємно пахнуть і...

— О, Шиз! — вигук Меба відволік мене від голосу підселенця. Не знаю, як так вийшло, але бойовий некромаг хоча й стояв спиною до мене, помітив мою присутність раніше за інших. — Бажаєш приєднатися до веселощів? — усміхнувся він.

— Прикрашати… це дерево? — перепитала я, спостерігаючи за тим, як небезпечно похитнулася драбина, на якій стояв Ваан. На неї сперлася Кіт, що в цей час захоплено обмотувала діжку з деревом чимось, віддалено схожим пухнасті кишки.

— Так, — голос Нель пролунав звідкись збоку. У наступну секунду маг води виринула звідкись з-під сходів з новою порцією прикрас. Виглядали вони, як на мене, доволі зловісно, нагадуючи висушені та нанизані на нитку очі. Я мимоволі здригнулася і, лише придивившись, зрозуміла, що то були якісь дивні горіхи.

— А навіщо?

— Ну... традиція така, — загадково усміхнулася Лінс, хоча погляд її мені здався скоріш допитливим, хоча жодного запитання вона поки що не ставила. — Родом із сусіднього світу. Частина святкування Останньої ночі.

— Я мав рацію, — задоволено повідомив Альд.

— Ви щороку так робите? — я підлетіла ближче до людей.

— Ні, це Зану... Мілехові щось у голову вдарило, вирішив влаштувати свято, — зиркнувши на канцеліара, несподівано тихо промовив Меб. — Для підняття духу і таке інше.