Глава 13. Всьому є своя межа

Не знаю, що то був за темний згусток, але вдарив він добряче. Альд навіть не встиг передати мені контроль, коли моє тіло вилетіло з порталу і звалилося до кучугура — сніг одразу розтанув від викиду енергії, спричиненого спрацюванням магічного щита.

При падінні, здається, щось хруснуло. Але навіть якщо зламалися якісь кістки, то на тлі загального перевантаження я цього не відчула. Мене огорнула темрява. Почулося знайоме рипіння мостин. Коли ж темрява розвіялася, і я, виявивши себе в кріслі, вже хотіла було почати виправдовуватися... То зрозуміла, що перебуваю у схованці на самоті. Принаймні підселенця поблизу не було видно.

Залишився у реальному світі контролювати моє тіло?

Або знаходиться в схованці разом зі мною, але десь в іншому місці?

Або...

Від останнього варіанту, що промайнув у голові, я відмахнулася, навіть до ладу не додумавши. Альд — занадто живучий, упертий і сильний поганець для того, щоб ось так просто відчепитися від мого тіла. Та і якби щось сталося з ним, схованка напевно теж зникла б... Чи ні?

Я огледілася вже уважніше, розуміючи, що щось довкола мене змінилося. У кімнаті було темно, але обриси навколишнього оточення вдавалося роздивитися без проблем. Перше, що привернуло мою увагу — зі стелажів зникла частина книжок та сувоїв.

Що тут сталося? І де Альд? Мені варто його пошукати чи краще дочекатися тут?

Згори долинуло чи то зітхання, чи то хрип. Якби будинок не був занурений в абсолютну тишу, то я б його і не почула, напевно.

— Альде?

Тиша у відповідь.

— Альде, ти нагорі? — вже наполегливіше покликала я.

Може йому... погано? Ну хто ж його знає. У грудях тихенько зашурхотіла цікавість. Зрештою, варто подивитися, що там нагорі — навіть якщо там нікого немає.

Цікаво, а чи може бути підселенцеві погано, як живій людині? Судячи з того, як звучав голос Альда під час утримання того ліча — може, ще як. Але хто знає цього маніпулятора. Може, він спеціально розігрував виставу, як актор на сільському ярмарку.

— До тебе можна піднятися?

Ввічливість – наше все. Зважаючи на те, що підселенець не відгукнувся до цього... Якщо Альд і нагорі, то він явно мене не чує. А це вже не є моїми проблеми. Мовчання — знак згоди.

Я прислухалася. Відповіді так і не дочекалася. Ну що ж, я йду.

Опустивши ноги на килим, я оперлася об підлокітники та повільно піднялася, в будь-який момент чекаючи на хвилю слабкості або якусь іншу неприємну несподіванку. Але ні, моє самопочуття було цілком стерпним — причому навіть кращим, ніж за багатьох прижиттєвих моментів. Кинувши погляд на стелажі, я побачила, що зниклі з них книги та сувої валяються поруч на підлозі.

Схоже, щось таки сталося. До цікавості приєдналася тривога. А заразом додалося ще одне виправдання на випадок питання про те, що я раптом забула нагорі.

Продовжуючи прислухатися, я обережно попрямувала до сходів. Килими заглушали мої кроки, навіть мостини не рипіли, тому до сходів я дісталася безшумно. Згори теж не долинало жодного звуку. Знизавши плечима, я поклала долоню на перила і почала підніматися.

Сходи виявилися довшими, ніж я очікувала. І той, хто будував їх, мабуть, це передбачив — приблизно посередині знаходився невеликий майданчик. Зупинившись на ньому, я сперлася попереком на поруччя, щоб трохи відпочити. І тільки після цього зробила неймовірно важливе за нинішніх обставин відкриття — зелена тканина, що прикрашала стіни, була візерунчастою.

Витончений рослинний орнамент — плавні вигини довгих стебел і різьблені контури листя невідомих мені рослин — був того ж кольору і виділявся лише легким блиском на бархатистому тлі. Піддавшись захопленню такою тонкою роботою, я торкнулася стіни та переконалася, що тканина справді була оксамитовою на дотик, а візерунок гладким. Але тільки-но я доторкнулася до стіни, як від моїх пальців стеблами та листям пробіг ледь помітний золотистий відблиск. Можливо, здалося. Але руку я все ж відсмикнула. Так, про всяк випадок.

Зверху знову долинув звук. Цього разу — схожий на судомний вдих. Треба підніматись далі.

Намагаючись рухатися якомога тихіше, я швидко подолала залишок сходів і зупинилася на верхній сходинці, здивовано дивлячись на відкриту мені картину.

За кілька кроків від мене, у приставленому до стіни незвично широкому — на дві-три людини — кріслі лежав Альд.

Закинувши голову, підселенець спирався шиєю об один підлокітник, тоді як другий проходив під зігнутими колінами. З огляду на те, що обидва підлокітники були вирізані з дерева у вигляді лап невідомого звіра, це виглядало смішно. І до болю незручно. Від одного цього вигляду в мене одразу заболіла потилиця і заломило поперек.

Стан Альда непокоїв. У темряві його шкіра виглядала настільки блідою, що мало не світилася. Профіль здавався хижим, із загостреними рисами. Ліва рука лежала на грудях, а права безвольно висіла, майже торкаючись розслабленими пальцями скинутої на підлогу мантії. Комір чорної сорочки був розстібнутим і відкривав вигин грубого шраму, який привернув мою увагу ще під час першої нашої зустрічі у схованці. Починаючись трохи нижче правого вуха, він спускався по шиї до правої ключиці, перетинав її та широким півколом йшов під міжключичною западиною кудись ліворуч, ховаючись під тканиною сорочки. Розглядаючи цю згадку про колись отриману підселенцем жахливу рану, я не могла не помітити, що Альд дихає. Ну... вже добре.

І все ж, який він худий… Це особливо впадало у вічі при погляді на пряжку пояса. Вона виглядала занадто великою, масивною і химерною для такої тонкої талії. Але підселенець, схоже, полюбляв прикраси — у нього навіть браслети на обох зап'ястях. Ще й поверх рукавів сорочки. Гарні, до речі. Дві зігнуті смуги металу приблизно з палець шириною, потертість яких тільки додавала привабливості витонченому гравіюванню. Втім, не здивуюся, якщо і браслети, і пряжка — це відображення якихось неймовірно могутніх артефактів, що колись належали йому за життя. Це ж Альд.