Глава 12. Де вхід — там і вихід

Двері вели до сусідньої кімнати, що виявилася чимось на кшталт особистих покоїв. У ближньому кутку ліворуч — чергове ложе, на вигляд — таке ж просте і схоже на тортурне, хіба що без ременів. Все ж різноманітність. Мій погляд зачепився за кілька строкатих подушок. Поруч — щось на зразок столика, заставленого дрібними склянками вже знайомого вигляду. Вздовж стіни ліворуч і до самого кута — ще один стелаж, але полиці із вмістом здалеку не проглядалися через візерунчасте скло.

А далі мій погляд зачепився за глибоку яму у підлозі. Її рівний прямокутник простягався вздовж стіни навпроти мене. Завдяки зміщенню до центру кімнати, цю яму можна було обійти з будь-якого боку.

— Це що?

— Скоріш за все, ванна для бальзамування, — підселенець, навпаки, здивованим не здавався. — Підлети ближче, вона тебе не вкусить.

— Я б не була в цьому така впевнена, — пирхнула я. — Нас тут фіранки нещодавно намагалися поцупити.

— Сумніваюся, щоб Кілір на особистій території влаштовував настільки складну смугу перешкод. Йому ж першому довелося б мати з нею справу.

— Хто знає... — подумки мені навіть майже вдалося зімітувати тон підселенця. Альд хмикнув.

— Насправді мені значно цікавіше подивитися на вміст стелажа.

— Хто б сумнівався.

— Там може бути твій ніж. Можливо, жрець узяв його як... трофей на згадку, так би мовити.

Зауваження підселенця здалося мені слушним. Я обережно підлетіла до ями, яка справді виявилася ванною. Вона мала сходинки для спуску, а зсередини була викладена чорними плитками, що маслянисто поблискували. Жодних аур, нічого підозрілого. Лише на дні я помітила калюжку чогось, що м'яко мерехтіло залишковим магічним слідом. Блідо-золотистим.

— Так, він безперечно наливав сюди зачаровану суміш олій. Цікаво, що він використовував... — задумливо протяг Альд.

— Я туди не полізу.

— Навіть до краєчка не підлетиш? — у голосі підселенця мені почулося знущання, а в самому питанні — якась капость.

— Ні.

— А до стелажу інакше не дістатись...

— От тільки заради стелажу.

— Ну, що тобі варто просто підлетіти, схилитися вбік і мазнути пальцями по стінці ванни?

— І чим це допоможе?

— Я розгляну рідину детальніше.

— Навіщо?

— В мене був час вивчити тіло Кіліра, і результат його бальзамування виявився напрочуд гарним.

— Тобі ж це не потрібне.

— А це вже залежить від тіла. Бальзамування може стати одним з етапів...

— А-а-альде-е…

— Гаразд, — підкреслено смиренно буркнув підселенець,— вже й поцікавитися не можна.

Знов ця безглузда гра у рівноправність та привід поглузувати. Розуміючи, що якби Альд дійсно хотів роздивитися рідину зблизька, то він просто перехопив би контроль над тілом, я полетіла до стелажу. Знову сріблястий бар'єр.

— Тут нічого... підозрілого?

— Хм... Та ні, все безпечно. Може, все ж заглянеш до ванни?

— Ні.

— Ну, хоч одним оком.

— У нас немає очей.

— Не чіпляйся до вислову.

— Ти мене зараз навмисне намагаєшся роздратувати?

— Так, — від єхидного тону, яким до цього говорив Альд, не залишилося й сліду. — Цього разу ти досить швидко здогадалася. Втім, я не надто старався.

Зусиллям волі я придушила спалах роздратування, намагаючись при цьому ігнорувати неприємне поколювання в ногах.

— Тобі зараз потрібні сили, — продовжив підселенець. — А оскільки відпочинок поки що не передбачається...

— Тобто, тобі насправді не треба вивчати цю рідину?

— Я б не відмовився від цього знання, але воно для мене не є життєво важливим. Тож, цікаво, та не дуже.

Ковзнувши поглядом кімнатою, я вирішила покласти вузлик із кістками на ліжко Кіліра. Вільного місця на ньому було більш ніж достатньо.

— Я б на твоєму місці не залишав кістки на відстані далі, ніж за кілька кроків від себе, — з'єхидував підселенець, ледве я попрямувала назад до стелажу. — І так, доведеться повернутися та забрати амулет. Я на цьому наполягаю.

Знаючи, що наполягання Альда цілком може призвести до перехоплення контролю над тілом, я лише знизала плечима.

— Руки будуть зайняті.

— Левітація... — єхидно підказав підселенець.

— Додаткова витрата енергії, — заперечила я у відповідь.

— Ти впораєшся, я в тебе вірю.

За тоном Альда нізащо про це не подумала б.

— Твоя підтримка просто... безцінна.

— Як завжди, — у голосі підселенця мені почулася зловтіха.

Подумки зітхнувши, я підняла вузлик з кістками в повітря, і він поплив у повітрі за мною до стелажу. Скло, що закривало його, було гарним — по напівпрозорій матовій поверхні знизу вгору тяглися пухнасті й голчасті вигнуті паростки. Вони невловимо нагадували мені морозні візерунки, що з'являлися на вікнах батьківського будинку холодними ночами. Але ті були такими тендітними й недовговічними, що одразу стікали водою або ставали звичайним прозорим льодом, тільки-но торкнешся. А ці... Піддавшись раптовому бажанню, я приклала скелетовану долоню до скла. Авжеж, нічого не змінилося, і візерунки на склі залишилися незмінними.

— Тонка робота, — Альд хмикнув. — І знайомий візерунок. Не знаю, як зараз, але за моїх часів казали, що кожен такий малюнок є точною копією того, що з'являється на одному з чотирьох вікон Дому Вогню наприкінці Останньої ночі року.

— Дому Вогню? — здивовано перепитала я.

— Так. Це щось на кшталт... хм... головного храму в землях магів вогню. Хоча це навіть не храм. Скоріше школа при святилищі. Хоча й це теж не надто влучне визначення, бо маги вогню не мають жодного божества.