Глава 11. Легендарна гостинність лічей

Я почула клацання. Простір переді мною спалахнув райдужним сріблом, а потім спалах поширився по стінах ліворуч і праворуч від мене — за спину.

Замість глухого кута переді мною тепер був довгий прямий коридор зі знайомими чорно-сірими стінами. І жодних дверей.

— Так... — я задумливо поклацала щелепою, — і що це означає?

— Як би тобі пояснити... Ми зараз у пастці, чиє завдання — відловлювати й утримувати занадто цікавих гостей на кшталт мене.

— Утримувати для чого?

— Зазвичай до появи господаря. Або когось іншого, хто раз і назавжди відіб'є непроханому гостеві бажання заглядати до віддалених куточків чужого дому. Легендарна гостинність лічей, як вона є.

Я озирнулася. За моєю спиною коридор завертав ліворуч, як йому й годилося.

— А якщо ми зараз повернемося...

— Якби це було так просто, — підселенець знову видав смішок. — Сумніваюся, що вихід із пастки там. Але можеш спробувати.

Голос Альда звучав іронічно, але чи не його рішення завело нас сюди?

— Я так розумію, ти знайомий із такими пастками?

Я попрямувала до повороту, маючи намір заглянути за кут. В мені ще жевріла надія, що там все ще лежить тіло, яке так і не прибрав до своїх рук підселенець.

— Так.

— Тоді як вийшло, що ти її не помітив?

— Схоже, її приховали чарами, які були мені незнайомі. Дворівнева пастка, як остання, що була на вікні. А цього я, мушу зізнатися, зовсім не очікував.

При цих словах серед емоцій Альда я не відчула ні найменшого натяку на провину чи жаль. Проста констатація факту — так, помилився, не очікував. Мені б його самовпевненість та непохитність. Або байдужість.

Особливо тепер, коли за рогом виявився такий самий прямий коридор без дверей.

— Виходить, тут не можна довіряти навіть місцям, які здаються безпечними.

— Я б не сподівався на наявність таких ділянок у будинку настільки... — підселенець на кілька секунд замовк, ніби підбираючи слова, — стурбованого своєю безпекою ліча. Але стає тим цікавіше, що цей будинок ховає.

Мене охопив злий азарт. Він був настільки схожий на той, що я відчула перед вбивством некромага, що мені на мить стало моторошно. Але то була емоція Альда — його цікавило майно Кіліра. Я ж зрозуміла одне: мені відчайдушно хотілося якнайшвидше вибратися з цього проклятого Суртазом місця. Треба тільки спочатку знайти свої речі. І повернутися за медальйоном, так.

— Тож ти знаєш, як вибратися звідси? — я вирішила перейти до справи.

— Знаю, але це буде доволі довго.

— А в нас є вибір?

— У тому й річ, що ні. Я не можу зрозуміти, на що налаштована пастка — на появу господаря чи на подію. Якщо друге — можна почекати, якщо перше… або якщо пастка налаштована одночасно і на господаря, і на подію...

Підселенець не закінчив фрази, але сенс і так був зрозумілим. На повернення господаря будинку ми могли чекати хоч до кінця часів.

— А як взагалі працює ця пастка? Це морок?

— Це підпростір.

— Як схованка?

Альд відповів не одразу. Я вловила емоцію: сумнів.

— Не зовсім, — нарешті сказав він. — Скоріш, як те місце, куди ти потрапила, коли на заставі зцілювала привороженого тобою...

— Я зрозуміла, — мені довелося перервати підселенця. Інакше він напевно скористався би нагодою та пригадав всі подробиці моєї помилки і ті наслідки, до яких вони призвели. — Тобто у реальному світі мого тіла немає? На заставі тоді здивувалися, бо вони мене не бачили...

— Скоріш за все.

— Згадати б ще, як тоді вдалося повернутися...

— Наскільки я можу згадати свої відчуття, — пастку деактивували. І тепер я навіть здогадуюсь, хто це зробив. Я тоді подумав, на того хлопця...

— Тіда, — як не намагалась я заглушити почуття провини, та при проголошенні цього імені воно знову тутеньки.

— Так, дійсно, його звали Тід, — якщо Альд і вловив мої емоції, то вирішив утриматися від коментарів. Втім, навряд чи він сказав би з цього приводу щось таке, чого я до цього не чула. — Та й з огляду на те, що потім з ним трапилося — просторову пастку на заставі напевно деактивував Кілір, до того ж вас туди й загнавши.

— Але навіщо?..

— Про це ми вже не дізнаємося. Та й насправді не важливо. Набагато важливіше зараз знайти вихід звідси.

Я подивилася через плече і побачила, що замість того, щоб продовжуватись до нескінченності вперед, коридор ліворуч від мене тепер повертав. Ліворуч.

— А-а-альде-е?

— Що? — відповідь підселенця пролунала так, ніби я висмикнула його з якихось роздумів.

— Він тепер постійно змінюватиметься?

— Подивися вперед.

Коридор переді мною теж не був прямим — він завертав праворуч.

— Виходить, що так, — Альд оголосив очевидний висновок.

— І що робити?

— Шукати вихід.

— Зрозуміло... — я відчула роздратування. І належало воно мені, тому що емоційний стан підселенця був — суцільний спокій і безтурботність. — Я мала на увазі...

— Повернути тактильні відчуття можеш? — перервав мене Альд.

— М-м-м... ні, — запитання підселенця виявилося несподіванкою. — Ти не вчив мене цього заклинання.

— Ну, хто знає, раптом за життя користувалася.

— Навіщо може знадобитися заклинання дотику за життя? — підозріло перепитала я.

— Якщо ти про це питаєш, то відповіді тобі краще не знати, — Альд видав єхидний смішок. — А якщо не знаєш заклинання, то мені доведеться взяти контроль над тілом на... невизначений термін.