Глава 10. Непросте рішення

Вдосталь намилувавшись величною панорамою гір, що оточували нас, я втягнула себе всередину та обережно причинила стулки.

— Не замикай, — наказав Альд.

— І не збиралася, — я зітхнула і вмостилася на підвіконні, — хто знає, що Кілір ще придумав...

Протяг похитував стулки, але не розкривав навстіж — мабуть, вітер змінив напрямок.

— Що ж, — беземоційно додав підселенець після недовгого мовчання. — Тепер тобі зрозуміло... чому ніхто не знав?

— Так, — я розсіяно кивнула і подивилася на Двогорбу, що виднілася у вікні. — Зрозуміло...

— Насправді... це було очікувано, — Альд говорив повільно, ніби кожне слово тяжко йому давалося. — Навіщо дороги... тому, хто вміє... телепортуватись. А коли ти мертвий... і твої слуги мертві... це зручно.

— Але я не розумію, чого міг боятися Кілір, що влаштував собі настільки укріплений дім? І як він міг його створити на такій висоті без допомоги? Точніше, я розумію, що магією, але... Хто йому взагалі міг захотіти допомагати?

— Ну, ти ж... захотіла, — у голосі підселенця ковзнули саркастичні нотки. — Та й зомбі-маги зберігають свої прижиттєві здібності... Окрім магів вогню... Вони спалахують раніше... ніж встигають повстати. Можливо, напівкровка... із видатними здібностями.

Від усвідомлення того, скільки талановитих магів могли загинути задля створення цього лігва або незабаром після закінчення робіт, мені стало гидко. А ще страшно. Від думки, що я сама згодом можу стати такою, як Кілір. Якщо доживу. Мій погляд мимоволі зупинився на лівій нозі, майже повністю охопленій зеленим сяйвом на ділянці нижче коліна. Я нарахувала приблизно шість уламків, утримуваних на місці магією.

— Альде, невже всі лічі — такі... — мені не вдавалося підібрати жодного слова, яке могло б стати правдивою, але при цьому не лайливою характеристикою для таких істот.

— Безжальні... зарозумілі... потвори?

— Ну, якось так.

— Не всі...

— Це тішить.

— Деякі... ще гірші.

На це я не знала, що відповісти. Виходить, що з Альдом мені ще пощастило. Він не без примх, звісно, але з ними поки що цілком можна було миритися. Таке враження, ніби не він провів вісімсот чи скільки там років в ув'язненні, а решта лічей. Або з точки зору його — і моїх тепер вже — родичів у посмерті він дійсно божевільний. А мені здається відносно нормальним, бо я все ще не звикла до свого нового стану і думаю, як жива.

Підселенець видав їдкий смішок. Так, він же в курсі моїх думок. Ну і добре.

— Мені… потрібен відпочинок, — оголосив Альд. — У тебе… три години… на медитацію… приблизно.

На мить мені здалося, ніби моє тіло піднялося у повітря. Від несподіваного відчуття легкості я інстинктивно сіпнулася у спробі утримати рівновагу, але зрозуміла, що продовжую сидіти на підвіконні. Водночас зникло відчуття присутності підселенця у моїй свідомості.

Виходить, Альд повернувся до схованки?

Цікаво, а я можу повернутися без його запрошення? Зважаючи на те, що в мене є той… якір. Мабуть, можу. Але в мене виникло гостре відчуття, що цього робити не варто. З іншого боку, наявність якоря — це як... гостьовий ключ від будинку. І я, напевно, можу користуватися ним, коли захочу...

Сумніви, сумніви... Шизо, ти обіцяла бути слухняною? Обіцяла. Сказано медитувати? Потрібно саме медитувати. І підвіконня, особливо якщо підперти стулки коліном, для цього годиться нітрохи не гірше за катувальне ложе, до якого ще треба дістатися. Спершись спиною об стіну віконного отвору, я знову глянула на Двогорбу. Цікаво, чи перезаселили селище? І хто в ньому зараз живе?

Втім, не має значення. У ньому, напевно, немає нікого, хто міг би впізнати мене навіть у прижиттєвому вигляді, що вже говорити про посмертне.

А бачити, як твій дім називає своїм хтось геть чужий...

Навіть розмірковувати про це виявилося нестерпно, і мої думки непомітно повернулися до Альда. Цікаво, чи сильно змінилася його домівка за його відсутності? Вісім сотень років – великий термін. Могли й знести, і збудувати наново... Але хто знає цих городян. Може, будинок зачарований і спокійно простояв собі весь цей час. До того ж, у підселенця напевно була рідня. А серед родичів завжди знайдуться бажаючі мати краще житло...

— Мій дім... спалили дощенту... коли на мене... оголосили полювання, — холодно повідомив Альд. Спалахи емоцій — гіркота, лють, ненависть — обпалили мою грудну клітку та одразу зникли, ніби підселенець якось зміг відгородити їх від мене. Супроводжувалося це звуком, схожим на щось середнє між гуркотом зачинених дверей та віддаленим ляскотом порталу. — Це якщо тобі... так цікаво.

— Я... Мені шкода, — я навіть вирішила не питати, чи мої думки завадили підселенцю, чи він просто вирішив перевірити, як виконується його вказівка. Бо яка вже різниця?

— Медитуй.

І знову швидкоплинне відчуття легкості. Так, дійсно, треба б дати Альдові відпочити. Мої думки йому заважають навіть у схованці. Пам'ятаю, він щось таке говорив.

Мене повільно огорнула затишна пітьма, і я поринала в неї, поринала...

...поки раптом не виринула. Звук, схожий на клацання дверей перервав мою медитацію. Чи то був ляскіт порталу? 

Бо я вже таке чула. Перед медитацією. 

Невже... Та бути такого не може, ще зарано!

Чи ні?

Я з сумнівом зиркнула на гори за вікном. Навіть не стемніло. Точніше, судячи з рівного сірого денного світла, часу з початку медитації минуло зовсім мало. 

Або доба.

— Альде? — обережно покликала я.

Підселенець не відповів, і його присутності у своєму розумі мені відчути не вдалося. З цього напрошувався висновок, що минула явно не доба.

І що це тоді грюкнуло?

Я прочинила одну стулку і висунулась у вікно. Видні мені схили гори виглядали так само, як і минулого разу. Підніжжя не проглядалося через скупчені хмари — густі й пухнасті.