Глава 9. Лігво мерця

— І де ж ми знаходимось? — недовірливо поцікавився підселенець.

Я не відводила погляду від гори, обриси якої постійно виднілися на горизонті п'ятнадцять років мого життя.

— Ми серед Чорних Гір сектора Хатт.

— Отже, мій здогад щодо півночі чи північного заходу був вірний, — задоволено підсумував Альд.

— Ми на північному заході. Цю гору, — я постукала пальцем по шибці, — мої односельці називали Двогорбою. Вона найвища і найпомітніша. Я... Повірити не можу...

— Ти настільки хвилюєшся, бо опинилася в рідних місцях?

— Не зовсім...

Хоча, що сперечатися, я дійсно хвилювалась. От тільки хвилювання було того роду, яке я воліла би відчувати якнайрідше.

— А що тоді? — не вгавав підселенець.

— В нашому селищі ніхто й гадки не мав про те, що під боком знаходиться... лігво ліча. Але якщо я правильно розумію, де ми зараз, то приблизно на рівній відстані звідси ще й дві застави. Я зі своїм наставником бувала там і теж жодного разу в розмовах не чула ані натяку на таке... сусідство.

— Вони також могли цього не знати. Можливо, цей будівля прихована від сторонніх очей.

— Теж вірно, — я клацнула щелепою і спробувала повернути фіранку на місце, відчуваючи дивне поєднання злості та смутку.

— Що на цей раз?..

Я відчула занепокоєння, причому якесь незрозуміле — схоже на відлуння, але при цьому частково нібито моє. Так. Схоже, ще одна особливість нашої нової форми співіснування? От тільки цього не вистачало... Причому, судячи з приреченого тону Альда, з яким він поставив останнє запитання, його така перспектива теж не тішила.

— Ти що, мої емоції відчуваєш? — я вирішила це з'ясувати. Так, про всяк випадок.

— Я їх і до цього вловлював, — похмуро відповів підселенець. Досада. Так, він безумовно радів новим умовам співіснування. — Але схоже, що разом із рівноправністю встановився й тісніший емоційний зв'язок. Я вірно розумію, що в обидві сторони?

— Так. Я відчуваю, що ти не надто радий цьому.

— О, схоже, ти все ж таки не відчуваєш, наскільки... — сказав Альд. — Але з цим, гадаю, можна буде щось зробити. Треба подумати.

— Щоб повністю відчувала?

— Ні, щоб не відчувала мої емоції, як свої... Хоча, можливо, це може стати в пригоді, якщо я вирішу вчити тебе правильним емоційним реакціям на ті чи інші явища. Бо з власними у тебе справи кепські, відверто кажучи.

Починається... Це ж я тепер взагалі не зможу змусити його замовкнути. Він навіть безмовно транслюватиме свою думку про те, що відбувається. Кістки Суртаза, чим далі — тим...

— Гаразд, це ми ще обговоримо пізніше, — мабуть, підселенець вловив мої відчуття тліну і безвиході, тож вирішив трохи зменшити тиск на мене. — Що тебе зараз гнітить?

— Я... — мені довелося добре подумати, щоб сформулювати словами складну суміш зі злості, смутку, образи, туги та страху. — Мені захотілося запитати Кіліра... Чи знав він про те, що відбувалося на околицях майже п'ять років тому? І якщо знав... То чому не втрутився?

— Можливо, тобі не сподобається моя думка з цього приводу, — промовив Альд після недовгого мовчання, — але ти не припускаєш того, що він сам міг причиною того, що сталося?

Такий варіант я справді не розглядала. Лічі — захисники живих, авжеж...

— Втім, ми не знаємо, як давно він тут оселився. Може, вже після того, що сталося.

Забувши, що мій співрозмовник знаходиться в моїй голові, я знизала плечима. У будь-якому разі відповідей мені вже не здобути. І це, можливо, навіть на краще.

— А тепер, коли ти нарешті визначилася у своїх почуттях, я наполегливо рекомендую тобі взяти себе в руки та оглянути дім. Хоча б для того, щоб знайти твої ноги та речі. Ну й заразом подивитися, може у Кіліра ще щось цікаве знайдеться...

Почувши останню фразу підселенця, мій сум поступився місцем обуренню.

— Альде!

— Що?

— Це... Мародерство.

— Це компенсація за завдані моральні та фізичні збитки, — жорстко відповів Альд. — Я не пропоную тобі грабувати його. Просто оглянути домівку, раптом знайдеться щось цікаве. Головний скарб ліча — його знання. А вони часто бувають десь записані.

Кинувши погляд на Двогорбу, я знизала плечима. Обурення поступилося місцем втомі та байдужості. Якщо підселенцю хочеться грати у ввічливість і узгодження планів зі мною, то нащо мені йому заважати? Піде щось не так, він просто перехопить контроль і зробить усе по-своєму.

— Гаразд, як скажеш.

— Не подобається мені твій стан.

— Мені також багато чого не подобається.

— У такому стані люди нерідко роблять дурниці, про які потім жалкують. Що ти вже задумала?

— Не повіриш, — в'їдливо відповіла я, — вряди-годи тобі підкоритися.

— Створи світляка.

Наказ Альда застав мене зненацька. Під пуховою ковдрою байдужості боязко ворухнулося здивування.

— Що? Навіщо? Світло ж...

— От бачиш? Яка ж це покора... — у голосі підселенця мені почулася усмішка.

Я роздратовано клацнула пальцями та лише потім зрозуміла, що несвідомо повторила побачений у схованці жест Альда. Насправді створення світляка взагалі не вимагало жодних рухів. Бліда, ледь помітна іскорка блиснула в сірому денному світлі та згасла. А потім у кімнаті на кілька секунд потемнішало. Або це мені здалося, або мало не деактивувалися чари зору.

— Кепські справи. Зовсім мало енергії, — Альд підтвердив мій здогад. — Треба терміново знайти твої ноги.

— А якщо терміново не вийде? — я відштовхнулася від підвіконня і повільно полетіла повз ложе з кістками Кіліра — до виходу з кімнати.