Глава 8. Уламки минулого

Темрява, що огорнула мене при переході до схованки, розступатися не хотіла. І лише приблизно за хвилину я зрозуміла, що просто сиджу, міцно заплющивши очі. А ще — забившись углиб крісла і стиснувшись у грудочку.

Втім, розплющені очі не надто допомогли.

У схованці справді панувала темрява, щоправда, не настільки непрониклива для зору. Невдовзі я почала розрізняти обриси навколишніх предметів. Це не було схоже на заклинання нічного зору, до того ж, я його не застосовувала. Просто очі звикли – знайоме за прижиттєвим існуванням відчуття.

Альда поблизу не було. Втім, нічого дивного, адже підселенець наказав мені дочекатися його тут. Цікаво, як довго доведеться чекати?

Хвилини тяглися повільно. Принаймні мені так здавалося. З огляду на те, що жодної можливості виміряти час не було, я орієнтувалася на внутрішні відчуття. Мені стало нудно хвилин за п'ятнадцять. Втім, темрява навколо цього разу здавалася цілком затишною, і мою голову відвідала шалена ідея.

За відсутності Альда я могла повештатись будинком. Адже нікого, окрім мене, у ньому немає. Принаймні, поки що.

Цікавість підняла було мене на ноги. Але у моєму розумі вона одразу зіткнулася з кам'яною стіною розсудливості. Це чужа пам'ять. Спогади, в яких мені взагалі не місце. Що скаже Альд, побачивши мене, наприклад, у своєму кабінеті?

Але ж я не піду туди навмисно, чи не так? Хоча б тому, що гадки не маю, де він знаходиться. Тож, якщо раптом і натраплю на щось особисте, то суто випадково...

Втім, моя цікавість просто так здаватися не збиралася. Якщо я не хочу натрапити на чиїсь особисті покої, то чому б не зазирнути до приймальні? Або хоча б до передпокою. Лише килим роздивитися уважніше. Це ж відкрита територія, чи не так?

Моя розсудливість, що взагалі невідомо звідки взялася, неохоче погодилася — так, від огляду передпокою не має бути проблем. Але далі не йти…

Так і зроблю.

Я обережно опустила стопи на килим. Дивно, але тепер мені не було холодно. Цікаво, що змінилося?

Наверху зарипіли мостини. Задерши голову і примружившись, я подивилася на перила, що виднілися в темряві. Може, домовник покажеться? Але якщо він і підходив до перил, то залишався зовсім невидимим. Втім, звідки мені знати, може Альд запам'ятав цей звук і переніс лише його, без зовнішності домовника?

Хоча подивитися на цього рудика було б цікаво. Може, спочатку зазирнути на другий поверх? Просто піднятися сходами, огледіти все швиденько — і одразу вниз... Якщо подумати, то це ж взагалі все одна кімната — просто складається з двох рівнів.

Від азарту запалали п'яти. Я піднялася на ноги раніше, ніж моя розсудливість встигла навести якісь аргументи проти цієї витівки. Зробивши крок, я знову з подивом відзначила — ні холоду, ні слабкості. Щось напевно змінилося. Можливо, це якийсь вплив медальйона? Треба запитати Альда. Коли він повернеться...

Ай!

Кості Суртаза, ну хто такий розумний зробив ніжки крісла вигнутими у настільки несподіваному напрямку?! Вони ще й висунуті за межі спинки! Тихо, але вкрай лайливо побажавши довгого життя майстру, який напевно вже давно помер, я пішла далі. На шанобливої відстані до будь-яких меблів, бо зайвих мізинців в мене не було не лише у скелетованому тілі.

Діставшись стелажів, далі я просто пройшла вздовж їхнього вигнутого півколом ряду. Перебігаючи поглядом з предмета на предмет, що знаходилися на їх полицях, я не без здивування відзначила, наскільки вони виглядали... різними. Пошарпана лялька лежала поряд з двома кинджалами. Побачивши їх, я мимоволі здригнулася, бо згадала, чим зараз займається підселенець моїми руками. Згодом мій погляд натрапив на закриту чорнильницю і довге перо, що лежало поряд з нею. Колір у сутінках розібрати я не змогла, але воно було напевно темним. Намистини, кісточки, якісь травинки... І книги, сувої та просто стоси пергаменту.

Я зачепилася поглядом за один з аркушів, що лежав окремо — поруч із черговою чорнильницею та паличкою для письма. У мого першого наставника була така: довжиною з мою долоню, дерев'яна, з металевим кінцем. Клох казав, що такому перу зносу немає, на відміну від звичайного. А мені воно здавалося таким незручним...

Помітивши, що на аркуші щось написано, я відчула новий напад цікавості. Прочитати чи дотримуватися первісного наміру та піти сходами до другого поверху? Але читання в темряві — така собі розвага, от якби чари нічного зору працювали... А чому б не спробувати?

Дивно, але цього разу чари активувалися. Отже, вирішено. Обережно зсунувши чорнильницю з краю аркуша, я взяла пергамент.

Що там у нас?.. Тобто, у нього. Напевно якась нудна доповідь, чи перелік чогось незрозумілого... Але перші рядки, написані рівним та витонченим почерком, мене здивували.

Альде, ну зглянься ти над тітонькою Мо! Невже тобі так тяжко п'ять хвилин послухати її скарги, запитати про здоров'я, що-небудь порадити від її постійної мігрені та далі вирушити по своїх невідкладних некромантських справах? Вона ж тебе три роки не бачила!

Еге ж, виходить, не одній мені спало на думку скоротити ім'я підселенця саме таким чином! Ну, зручно ж, ніж повна форма або... як його там... Дауар, здається. Альд — та й Альд. Коротко та зрозуміло.

Наступні рядки, судячи зі змісту та іншого почерку — дрібного та стислого — були написані підселенцем.

Не три, а два. І ще б стільки ж волів її не бачити. Я розумію, що десь у глибині душі вона турбується про мене. Але п'ять хвилин її балачок за ступенем впливу на мій розум можна порівняти із зустріччю з химерою. І ти добре знаєш, Лі, що я залюбки віддав би перевагу химері. 

Не втримавшись, я хихотнула. Теплі родинні стосунки – одвічна тема.

Але цікаво, навіщо вони залишали одне одному такі записи, ще й на одному аркуші? Невже Альд зі своєю сестрою не міг просто поговорити? Чи скористатися мислезв'язком? А якщо ні, то чому? Я перевела погляд на наступні рядки, написані, напевно, рукою Аліанни.