Глава 7. Кістки люблять лічбу

Гострий біль у долонях перетворився болісне печіння. Але надія на те, що я якимось дивом залишилася у схованці, померла, навіть не народившись.

— З поверненням, моя мила Шиз, — муркотіння, що пролунало біля моєї правої скроні, можна було б назвати ласкавим, якби воно не викликало в мене настільки сильну огиду. — Я вже злякався, що ти вирішила позбавити мене свого дорогоцінного товариства.

— Альде, що мені робити?

Підселенець не відповів.

— Альде, давай тільки без раптової глухоти, га?

Паніка накочувала на мене крижаними хвилями, але зовні це, на щастя, поки що було непомітним. Все-таки була в моїй нездатності рухатися і перевага, інакше я вже почала б клацати щелепою або ще якось видавати своє кепське становище.

— Я думаю.

Але Кілір, схоже, все-таки чекав від мене жвавішої реакції та провів нігтями по внутрішній стороні грудної кістки. Вірніше, за відчуттями це більше нагадувало дряпання її розпеченим прутом. Але мерзенний шурхіт, що супроводжував його дії, зрадливо свідчив про те, що це були лише його нігті. Як же... боляче...

Коли він перестав це робити, мене накрило довгоочікуване полегшення. Вкрай швидкоплинне, бо пальці жерця, у супроводі вкрай болісних відчуттів, знову ковзнули по моєму хребту, цього разу не чіпляючись нічим і ні за що. От тільки тепер його зацікавили мої тазові кістки. Тільки цього бракувало... Від огиди я навіть примудрилася смикнути щелепою.

— Не опирайся, — раптом порадив Альд.

— Ти ще порадь розслабитися і намагатися отримати задоволення, — огризнулася я, мимоволі радіючи, що зір до мене все ще не повернувся. Саме зараз пальці Кіліра шурхотіли по гребеню клубової кістки до лонного зчленування. І спостерігати за цим мені зовсім не хотілося — цілком достатньо було відчуттів. 

— Ну… — у голосі підселенця почувся сумнів. — Це навряд, але якщо так ти зможеш зберегти емоційну рівновагу...

Нагадати Альдові про свою думку щодо його почуття гумору я не встигла. Повернувся зір. І він добряче відволік мене від внутрішнього діалогу, тому що я побачила Кіліра на ложі поряд із собою. Моя верхня частина тіла все ще була трохи піднята, й жрець лежав на боці майже впритул до мене, схоже, підперши голову лівою рукою. Правою ж він блукав по моїх кістках.

Від нестерпної огиди навпіл із жахом я на кілька секунд навіть перестала відчувати біль. Шкода, що зачепитися за це почуття не вдалося, бо жрець ковзнув довгим нігтем у просвіт між гілками лобкової кістки. Це виявилося настільки боляче, що на якийсь час я навіть втратила здатність думати. 

Я могла лиш слухати жагуче вкрадливий шепіт Кіліра кудись у мою праву скроню та квапливі слова підселенця у своїй голові. Водночас.

— Твої кістки… — муркотів жрець.

— …слухай уважно. Коли він перерахує твої кістки та вибере ті, що припадуть йому до смаку...

— ...настільки досконалі, що я навіть не знаю, — стриманий смішок, — які саме обрати.

— ...тобі треба розслабитися. Я не жартую, треба послабити заклинання...

— ...бо твій господар залишив вибір за мною...

— ...щоб тобі було не так боляче під час розриву магічних зв'язок...

— ...а тому я сподіваюся, моя мила Шиз, що у нас попереду буде ще чимало приємних годин...

— ...хоч ти, скоріш за все, розсиплешся, та я сподіваюсь, що процес переходу таки вдалося оптимізувати...

— ...я не хочу завдавати тобі серйозних... ушкоджень, — знову смішок жерця.

— ...тож розслабся. Це все, що ти зараз можеш зробити...

— ...бо твій господар мені тебе пообіцяв.

Пальці Кіліра тим часом уже погладжували шийку стегнової кістки. Здатність мислити, що поступово повернулася, підкинула мені одразу кілька дуже цікавих думок.

Як послабити заклинання зв'язку між кістьми?

Чому я майже перестала відчувати біль від дотиків жерця?

І що значить — мій господар?!

— Пообіцяв?! Що це значить?

— Неважливо. Так треба. Вір мені, інакше не виживеш, — коротко відповів Альд. — Зараз це все, що я можу тобі відповісти.

Вірити йому? Він же... господар, отже, он як...

Я знову перестала відчувати біль, що повернувся. На цей раз, від безпросвітного відчаю. Мені хотілося вірити підселенцю. Бо інакше довелося б повірити Кіліру. Але як би так не вийшло, що в результаті вони обидва використовують мене для досягнення якихось своїх цілей. Втім, з двох лих...

— Іноді доводиться жертвувати меншим.

— Тобто — мною?

— Ні. Поясню у схованці. Зараз приготуйся, здається, він обрав кістки. Послаб потік магії, щоб було не так боляче, — скомандував Альд.

— Послабити?.. Але ж я...

— Покора. Беззаперечна.

Я підкорилася. Зелене свічення магічних зв'язок в місцях зчленувань кісток почало бліднути. Хоча воно й до цього не було надто яскравим — та Кілір це помітив. Він піднявся у повітря, плавно прийняв вертикальне положення, а потім опустився на ложе так, що сів зверху на мої коліна. Завмер, ніби обираючи, з чого почати.

А я продовжувала послаблювати потік магії, ризикуючи просто розсипатися, якщо перестараюся. Втім, зараз такий варіант розвитку подій мене цілком влаштував би. Навіть із перспективою більше ніколи не зібратися назад. Особливо – з нею. Тоді все просто закінчилося б і...

І все-таки, мабуть, я послабила зв'язки недостатньо сильно. Хоча, судячи з того, як згодом відмовили чари зору, я досить серйозно знизила свої магічні можливості в цілому. Але слух і неприродно болючі відчуття від дотиків залишалися. Втім, саме останнє і не дивно — вони, швидше за все, були забезпечені Кіліром.

Я відчула дотик до лівої стегнової кістки. Прошипівши якесь заклинання, жрець провів долонею знизу вгору. А потім...

Мабуть, щось подібне відчувають, коли відривають ногу.